Влітку, у серпні зорепад. Теплими, погожими ночами зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі – ДУШІ безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять зорі-душі.
(Звучить повільна музика і повільно «випливають» три зіроньки. Вони кружляють у танці, зупиняються).
1-а зірка. А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3… 5… і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза… мене били, палили сірниками ручки, ламали пальчики і били, били, били… поки не забили. Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків.
І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька.
2-га зірка. І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли їх за село в ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею, Ганнусею мене звали…
3-я зірка. А я Андрійком був… Було мені три рочки. Мене матуся зарубала… З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала… А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась…
У той рік заніміли зозулі
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння –
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
(Д. Головко)
Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.
(Хвилина мовчання)
Ти кажеш, не було голодомору?
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть варево виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, -
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв? хто?
На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору…
(Д. Білоус)
Поблизу Лубен на Полтавщині (на щедрих чорноземах, де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти на помин душ. А були тільки вода і хліб.
Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері-землі, яка сховала у ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних. В давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя, - вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933-у, не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю.
Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога…
- А люди в сумі, а люди кличуть,
Підбитим птахом до нас кигичуть
На чорних плитах у сльозах квіти
Ще досі чути, як плачуть діти.
Як стогне батько, як скиглить мати…
Таке не можна нам забувати.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
-
Василашко В. 1933. Голодомор // Василашко В. Чи Україні ти син? – К.: Веселка, 1994. – с. 140.
-
Голгофа голодної смерті: Година пам’яті і скорботи // Позакласний час. – 2001. - № 31. – с. 6 – 9.
-
Горіна О. Голодомор: День пам’яті жертв голодомору // Позакласний час. – 2003. - № 21. – с. 10 – 11.
-
Картини голодомору 1933 року: За повістю Є. Гуцала «Голодомор» // 1000 творів з української та зарубіжної літератури 5 – 11 класів. – Донецьк, 2001. – с. 71 – 73.
-
Магорита В. Скорботний тридцять третій…: День пам’яті голодомору // Позакласний час. – 2003. - № 19. – с. 7 – 8.
-
Народні оповідання. – К.: Муз. Україна, 1993. – 96 с.
-
Нечай Л. Чорна весна 33-го: Оповідання // Зона: Часопис всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. – 1993. - № 5. – с. 199 – 201.
-
Парубець В. Передаймо естафету пам’яті…: Урок скорботи // Мозаїка літературного краєзнавства. – Славутич, 2002. – с. 9 – 37.
-
Ткаченко І. Пам’ятник // Вітрила: Молоді поети Київщини. – К.: Хрещатик, 1993. – с. 148.
