Сайт Славутичской Ассоциации Школьных Библиотекарей

Топ 5 сайтів для завантаження музики

Serovii — Fri, 20 Oct 2017 11:58:45 GMT

Всем привет, сегодня я вам расскажу про сайты (порталы) на которые можна загрузить музыку например свою, также на этих сайтах (порталах) можна слушать, скачивать, коментировать, делится музыкой, подписыватся на людей и много чего еще другого ;)
Короче говоря небольшие музыкальные соц. сети, аудио хостинги.

5. LastFM
Cоциальная сеть Last.fm будет интересна прежде всего меломанам. С помощью специальной программы-скробблера, last.fm фиксирует каждый прослушанный трек и добавляет его в статистику вашего аккаунта. На своей веб-странице вы можете просмотреть количество прослушанных композиций, рейтинг популярности среди всех ваших песен и исполнителей. На основе статистики, Last.fm рекомендует вам музыку. Соответственно: чем больше статистики, тем точнее рекомендации. Приложение для ПК так же позволяет прослушивать онлайн радио, основанное на ваших музыкальных пристрастиях или вкусах любого выбранного пользователя. В бесплатной версии доступно 30 прослушиваний в день. Можно добавлять других пользователей в друзья и смотреть свою «музыкальную совместимость» с ними.

4. MixCloud
Mixcloud — облачный сервис для хранения и воспроизведения по запросу музыкальных шоу, подкастов и диджейских миксов. В сервисе представлены трансляции двух категорий: музыкальные (классика, джаз, техно и т.д.) и разговорные (бизнес, юмор, культура, образование, новости, политика, спорт и технология).

3. Spotify (Не доступен в СНГ, чтобы зайти надо использовать VPN)
Spotify – гигантский (по аудитории и количеству контента) и относительно старый сервис потоковой музыки, сотрудничающий с такими же гигантскими музыкальными лейблами, с многомиллионной аудиторией, с возможностью платного и бесплатного доступа. В Украине официально не присутствует, но фанаты научились обходить все эти сложности с IP. Как и в случае с Google Play Music, позволяет прослушивать музыку как с компьютера, так и из «облака», и из собственных закромов. Впрочем, раз уж в Украине появились такие гиганты сервисов, как Google и Apple, возможно, сложности Spotify будет проще обойти через смену музыкального источника.

2. SoundHost
SoundHost – это онлайн-платформа (мобильная и веб), которая позволяет слушать любимую музыку онлайн, следить за творчеством артистов и за музыкальными событиями.

Основные характеристики:

- возможность подписываться на исполнителей
- слушать музыку, обсуждать и оценивать треки
- быть в курсе деятельности артистов
- быть в курсе значимых музыкальных событий
- удобная и легкая вставка музыки с SoundHost на любой другой сайт

Пользователь, создавший аккаунт, имеет возможность загружать музыку, создавать плейлисты, общаться с другими участниками в чате, подписаться на их новости, отправлять личные сообщения. Можно установить настройки приватности для профиля, а также сделать его индивидуальным, добавив обложку и аватар, создавать плейлисты и многое другое...

Еще на SoundHost можно (Загружать, скачивать, продавать, слушать музыку)
Много возможностей - быстрая загрузка треков, скачка, удобное прослушивание треков, Украинский, Русский и Английский языки, возможность коментировать и одобрять треки и много чего другого...

Музыкальный аудио хостинг SoundHost
Upload music

1. SoundCloud
Изначально сервис SoundCloud запускался в качестве онлайновой платформы для независимых музыкантов, где они могли бы опубликовать свои произведения, обменяться опытом с коллегами и пообщаться с поклонниками. Для этого каждому зарегистрированному пользователю предоставляется возможность загрузить до трёх часов собственной музыки с возможностью увеличения этого значения при покупке платного аккаунта.
Благодаря усилиям создателей, один из которых профессиональный звукорежиссёр, а второй — музыкант, SoundCloud с самого начала задал довольно высокую планку качества и смог избежать превращения в обыкновенную музыкальную помойку, забитую низкокачественным и пиратским контентом. Вокруг сервиса образовалось интересное сообщество независимых музыкантов, а его каталог быстро наполнился уникальным контентом. Поэтому не удивительно, что всего через несколько лет после старта SoundCloud бодро отрапортовал о десяти миллионах подписчиков. Сейчас услугами этого сервиса ежемесячно пользуются более 175 миллионов слушателей.

100 років від дня народження Михайла Стельмаха

admin — Thu, 22 Mar 2012 17:10:27 GMT

Михайло Панасович Стельмах

(11 (24) травня 1912, с. Дяківці (тепер Літинського району Вінницької області) — 27 вересня 1983, Київ)

Український письменник, драматург, фольклорист.

Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського повіту на Вінниччині в бідняцькій сім'ї. Тут, серед мальовничої природи Прибужжя, в рідному селі минали його дитячі і юнацькі роки, тут відкрилася йому поетична краса природи, таємниці людського життя, тут почав він ходити в школу, жадібно вбирати премудрості наук...

Мати його, Ганна Іванівна, добра, ласкава і невтомна трудівниця, перша пробудила в дитячому серденьку любов до навколишньої природи. Вона навчила маленького Михайлика милуватися вранішніми росами і легеньким ранковим туманом, подовгу вслухатися в «бентежні звуки далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію. Під впливом матері хлопчик навчився розпізнавати маковий цвіт і духмяний любисток, осінній гороб і калину; мати йому вперше показала, як у розквітлому соняшнику ночує сп’янілий джміль і як плаче від радості дерево, зустрічаючи довгождану весну...

Великий вплив на формування письменницького таланту у малого Михайлика мали також батько, дід Дем'ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого по вуличному прозивали Бульбою, а особливо бабуся, яку він дуже любив. Казково-поетичний світ дитинства сповнений всього незвичайного, романтичного, дивного.

Про все це потім, через багато років, чудово розповість письменник Михайло Панасович Стельмах у своїх автобіографічних поемах-повістях «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір». І постануть перед читачем оті незабутні образи простих і добрих, чесних і невтомних у праці трудівників села, серед яких пройшли дитячі роки Михайлика.

Дитинство письменника припало на перші пореволюційні роки — тяжкі роки громадянської війни, руїни, голоду. На всю сім'ю були одні „чоботи, тож не дивно, що батько мусив нести до школи Михайлика на руках, загорнувши в свою кирею. Відблиски Жовтневих заграв запам'яталися хлопцеві назавжди, а. з ними і слово велике — Ленін.

В одному з своїх ранніх віршів Михайло Стельмах так згадує про своє босоноге дитинство:

Я простий сіроокий хлопчина
— Син своєї нової землі,
На мені галіфе з полотнини,
І мені славно жити в селі.

Тут, за греблею, верби зелені
Заглядають у душу мені,
Тут у кожній хатині є Ленін,
І тут сонце нанизує дні

На жита, на червону пшеницю,
На гаї і на юність мою,
І тому, як в казкову жар-птицю,
Я закоханий в землю свою!

Багато незабутніх вражень лишилося від дитячих років. І одне з них — від вистави, яку вперше побачив Михайлик у сільській хаті-читальні. Враження було таке сильне, що хлопець вирішив і сам написати п'єсу. Немало днів і ночей працював над нею — і таки написав. Звичайно, це було дитяче, наївне писання. Але отой потяг до поетичного слова, до мислення образами, потяг у світ чарівного слова — то був прояв природного обдарування, таланту.

З дитячих років Михайло звик працювати в полі. Він орав і сіяв, жав і косив. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати.

Після закінчення початкової сільської школи Михайло Стельмах вступає у школу колгоспної молоді, яку й закінчує у 1928 році, згодом — у Вінницький педагогічний технікум, а там і Вінницький педагогічний Інститут. Інститут він успішно закінчує в 1933 році. Здобувши вищу педагогічну освіту, Михайло Панасович стає учителем. Шість років він працює на цій посаді в сільських школах Поділля і Полісся. Перші дві зими вчителює на. рідному Поділлі, а потім переїздить ближче до Києва — в село Літки над Десною.

Молодий і повносилий Михайло Стельмах з головою поринає в науку, в скарбницю людських знань. Йому мало того, що здобув у стінах школи, вузу; він хоче знати більше, хоче збагнути суть складних суспільних подій (колективізація, будівництво соціалізму, творча активність мільйонів трудящих). Один з біографів М. Стельмаха так відтворює цей період у житті майбутнього письменника; «Юнакові, сповненому буйної енергії, замало вчителювання. Влітку він працює на полі, на луках. Закоханий в природу, юнак жадібно всотує її таємниці. З часом він досконало вивчив життя птахів і комах, звірів, риб, трав і дерев; Все це — не з книг вичитане, а пізнане з найбільшої книги — природи. Він вслухається у забарвлену чернігівськими діалектизмами розмову літківських селян, як до того вслухався в подільську говірку своїх земляків. Він знає мову не з словників, до яких, до речі, ставиться з пошаною, а з уст її творця — народу. Охочий до співів, він пам'ятає тисячі пісень з їх численними варіантами, що живуть від Поділля до Полісся, від Карпат до Слобожанщини?" Пізніше, коли він став письменником... вивчення народної творчості стало його професійним покликанням».

Перші поетичні спроби М. Стельмаха припадають десь на 1936 рік. Тоді та в наступних роках в журналах і газетах друкувалися його вірші, де поет славить рідну землю, Комуністичну партію — керманича нашого життя, славить дружбу народів, передає схвильовані особисті переживання, інтимні почуття. Уже в цих творах Стельмаха виразно відчувається струмінь народної поезії як живодайний і благодатний грунт, на якому зріє поетичний талант молодого лірика. Невичерпне джерело фольклору живить його поетику, наснажує твори мотивами, ідеями ї насамперед — високим патріотичним звучанням. Не випадково в одному з віршів поет проголошує:

Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній — моя рідня! (V, 17).

Саме на ці роки припадає знайомство М. Стельмаха з корифеєм української радянської літератури, неперевершеним знавцем рідної мови Максимом Рильським. Знайомство переростало в теплу, щиру дружбу. Про це так проникливо і сердечно розповів згодом М. Рильський у статті «Про молодих письменників». Не без добрих порад Максима Тадейовича і його батьківського благословення молодий поет готує першу збірку своїх віршів. Аж тут і слушна нагода — перевірити добротність, зрілість їх на досить вимогливій, кваліфікованій аудиторії — таких же, як і він, поетах-початківцях, котрих зібрали в Києві при Спілці письменників на курси-семінар. Ми вже знаємо, яке враження справили ці вірші на уважних і прискіпливих слухачів — всі зійшлися на думці, що в літературу прийшов справжній поет-лірик, талановитий, вимогливий і безмежно закоханий у рідне слово. «Що ж приваблювало у віршах М. Стельмаха, чим захоплювали вони? Насамперед безмежною душевною щедрістю, вірою в людей і особливою близькістю до них, до їх побуту, праці, почувань, закоханістю в природу — квітучу, багатобарвну, надзвичайно конкретну за колоритом, в неповторну красу рідної землі, щирістю, прозорістю малюнка. Торжество молодої сили, молодого серця, зверненого до добра, відчувалося в його енергійних рядках. Бурхлива лірична повінь, і в ній виразно відбитий світ з своїми таємницями, які обов'язково будуть розгадані, з поетичними дивами, просторими обріями...».

1939 року Михайла Стельмаха призвано до лав Червоної Армії. В армії поет продовжує напружено й наполегливо удосконалювати свою поетичну майстерність. Радісною, хвилюючою подією в житті письменника був вихід у світ 1941 року його першої збірки поезій «Добрий ранок». Та радість невдовзі потьмарилася страшним всенародним горем — війна!...

Рядовим воїном-гармашем пішов Михайло Стельмах на фронт у перші ж дні війни. Бої. Тяжкі, страхітливі, незнані досі... На межі російської і білоруської землі — між Великими Луками і Невелем — гармаша Стельмаха було контужено і поранено. Госпіталь. Лікування. Тяжке поранення надовго прикувало поета до ліжка. Але й тут він не випускав із рук пера. Переборюючи біль рани, чуючи стогін і бачачи муки друзів-фронтовиків, що лежали поруч на ліжках, пошматовані лютими боями, поет пише вірші, нариси, оповідання — мовою художніх образів передає недавно пережиті жахи війни, героїзм побратимів-воїнів, мужність рідного народу в смертельному поєдинку з підступним ворогом. Безмежна любов до рідної землі ще сильнішим полум'ям палає в серці пораненого воїна. В одному з віршів він пише:

В крові із мертвими лежав,
Карався, мучився, вмирав,
А вірив: стрінуся з тобою,
Моя любов, мій рідний краю,
Де сонце з хмарами в двобої,
А матір воїна чекає! (V, 86).

Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гіркого болю, зненависті до звірів-ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до рідного народу, до України, що стогнала в ярмі окупації. Перед очима вразливого воїна, наче в калейдоскопі, зринали одна за одною картини жахів війни, смерті побратимів-бійців, руїни і пожежі, на сплюндрованій рідній землі.

Багато хвилюючих, щирих поезій присвятив він своїм друзям, що навіки залишились лежати у фронтових могилах, розкиданих по шляхах війни, посивілим матерям, дітям-сиротам, удовам. Бої, кров, смерть, пожежі і руїни — такі картини малює поет у своїх творах цього часу. Та саме життя його — це вже не те передвоєнне райдужне армійське життя, а страхіття і пекло нечуваної в історії людства битви. В одному з віршів, під яким стоїть дата 1942, поет пише (добре б учителеві знати напам'ять цей вірш і в час розповіді біографії М. Стельмаха не читати, а проникливе, притишено і в зажурі продекламувати):

Життя моє — ідуть бійці суворі,
І чуєш дзвін натруджених сердець.
Вночі прострелені зринають зорі,
В полях вмира поранений боєць.

Береш його гвинтівку серед поля,
Що пахне ще і потом, і теплом. ,
А на могилі вже печалиться тополя
І тужить колос вистиглим зерном.

Життя моє — атаки і походи,
На всіх шляхах гарматний ярий грім,
І піднялись в Дніпрі червоні води,
А .за Дніпром пустіє отчий дім.

Життя моє — не пісня солов'їна —
Пожари, кров, натруджене плече.
А за димами встала Україна —
І вража кров сторіками тече (V, 76).

В роки війни М. Стельмах видав кілька збірок поезій: «За ясні зорі» (Уфа, 1942), «Провесінь» (Воронеж, 1942), обидві — за редакцією Максима Рильського, а в 1944 році в Москві виходить у перекладі на російську мову збірка «Украине вольной жить!» (переклад Н. Кончаловської, вступна стаття А. Адаліс). У цьому ж 1944 році в Уфі виходить перша збірка оповідань Михайла Стельмаха—«Березовий сік». В серці письменника-патріота квітла надія на неминучу перемогу над ворогом, на скоре закінчення війни; цього жадали всі — і ті, що на фронті виборювали довггождану перемогу, і ті, що в тилу кували запоруку для неї. Про кінець війни мріялось ще в грізному 1942-му році, коли до неї було ой як далеко! А Михайло Стельмах тоді вже писав:

Земле моя, запашна, барвінкова,
Ріки медові, дощі золоті,
Тільки б побачить тебе у обнові —
Більше нічого не хочу в житті.

Тільки б дитям пригорнутись до тебе,
Гордим солдатом в привілля прийти,
Сонце зустріти в травневому небі,
Зводить руками і щастя, й мости.

Днями орати поля гіркуваті,
Сіяти зерна ядерні, хмільні,
В ночі у травах під зорями спати —
Більшого щастя не треба мені! (V, 121).

І ось настала Перемога! Відгриміли салюти. До творчої мирної праці повернулися воїни. Почалася відбудова народного господарства. Поет-воїн теж повертається до улюбленої справи — глибокого вивчення усної народної поетичної творчості. Народні думи і пісні, казки і прислів'я, народні легенди і анекдоти, перекази — все це збирає, вивчає і ґрунтовно досліджує Михайло Стельмах. Кілька років він працює науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР, де упорядковує і редагує збірники народної творчості, пише наукові статті, працює над власними творами.

У післявоєнні роки М. Стельмах досить плідно виступає в різних жанрах літератури — він пише вірші і романи, п'єси і кіносценарії, повісті і статті. Від твору до твору зростає майстерність письменника, і Стельмах стає одним з видатних митців українського художнього слова.

Та, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що перевагу все-таки бере в ньому романіст, прозаїк широкого епічного-розмаху. Перша збірка прозових творів «Березовий сік», редактором якої був незабутній Юрій Яновський, глибокий знавець мови і неперевершений стиліст, засвідчила, що на обрії нашої літератури з'явилася зоря першої величини. Попри всі недовершеності, що їх відзначала критика в деяких оповіданнях збірки і які, мабуть, неминучі в автора-початківця, твори ці відзначалися глибоким поетичним сприйманням дійсності, відчуттям гостроти зіткнень людських характерів і життєвих шляхів, умінням цікаво, по-своєму самобутньо розповісти про бачене і пережите в час війни. Ця збірка стала, ніби прологом до наступних прозових творів письменника.

У 1949 році вийшов перший великий роман М. Стельмаха — «На нашій землі», який автор визначив як першу книгу роману-хроніки. В 1951 році він видає другу книгу цього роману — «Великі перелоги». Об'єднавши в один твір обидві частини, письменник дає назву романові «Велика рідня» (1951). За цей роман в 1951 році Михайло .Стельмах був удостоєний звання лауреата Державної премії. В наступні роки письменник порадував читача новими романами: «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» і (1969), «Чотири броди» (1961—1974). За романи «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль» Михайло Стельмах в 1961 році був удостоєний найвищої нагороди— звання лауреата Ленінської премії, за роман «Чотири броди» в 1980 році він одержав Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка.

В 1952 році вийшла з друку його повість «Над Черемошем», а згодом—«Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967).

У післявоєнні роки письменник продовжує писати і поетичні твори, видає кілька збірок їх: «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968) та інші. Окремо слід сказати про збірки поезій для маленького читача: Стельмах любить дітей і давно пише для них цікаві вірші, які так сподобалися і дошкільнятам, і школярам. Серед збірок віршів для дітей можна назвати такі, як-от: «У сестрички дві косички», «Весна-весняночка», «В їжаковім вітряку», «Колосок до колоска», «Як журавель збирав щавель», «Маленька Оленка» тощо.

Як було вже відзначено, талант М. Стельмаха проявився в різноманітних літературних жанрах. Крім згаданих вище прозових та поетичних творів, він написав також кілька п'єс — «Золота метелиця», «Зачарований вітряк», «Правда і Кривда», «Кум королю»; створив сценарій документального кінофільму «Живи, Україно!», брав участь у створенні кінофільмів за своїми творами — «Над Черемошем», «Кров людська — не водиця», «Дмитро Горицвіт».

Ще одна заслуга Стельмаха — перша публічна розмова про факт «незрозумілого» голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі «Чотири броди» (1978) С. примушує українське суспільство згадати про жертв Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом «Правда і кривда», творчість С. у 1960-70-их рр. схарактеризована критиками як «політична»! (Леонід Новиченко, 1988). А ще Стельмах був особисто сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам'яті українського поета, в'язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журбу.

Багато творів М. Стельмаха вийшло в перекладах на російську мову, а також на мови білоруську, болгарську, чеську, словацьку, польську, німецьку, .румунську, литовську та інші. М. Стельмах — депутат Верховної Ради СРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Він виступає як палкий борець за мир, зокрема був делегатом. Асамблеї ООН від Української РСР.

Твори письменника й надалі перебувають у шкільних програмах з літератури в загальноосвітніх школах України, а на Поділлі Стельмаха відносять до ключових літературних постатей краю ХХ ст.

Син М. Стельмаха — дитячий письменник, драматург Ярослав Стельмах (1949—2001, автор вистави «Синій автомобіль»).

Премії: Ленінська, Державна СРСР (обидві — 1961), Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1981).

В 1978 році Стельмаха було обрано дійсним членом Академії наук Української РСР.

У 1946 —1952 і 1965 —1983 роках мешкав у будинку письменників Роліт, де йому встановлено пам'ятну дошку.

Помер у Києві 27 вересня 1983, похований на Байковому цвинтарі. На честь Михайла Стельмаха названо вулицю.

За матеріалами: Вікіпедії, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів

65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.

admin — Tue, 20 Apr 2010 21:42:42 GMT

65-та річниця Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.

Вже минає шістдесят п’ять років з часів закінчення Великої Вітчизняної війни, але й досі пам’ять про ті страшні часи живе в людських серцях.

Вірші поетів, що пройшли крізь воєнні лихоліття , залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів.

Саме живі, справжні слова поетів можуть допомогти нам, сучасним людям, не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, мирна праця та світла людська усмішка.

Вірші про Велику Вітчизняну війну

Максим Танк

Ми повернемось

В'їдався в очі попіл бою,
Димами слався по ріллі.
Ми відступали і з журбою
Палили хати у селі,

Щоб під ногами людожера,
Ввібравши наш великий гнів,
Кипіли ріки і озера,
Вогонь розплати пломенів.

І всюди, в полі і в окопі,
Де посивіли стебла трав,
Душив катів гарячий попіл,
Пісок могильний замітав.

Настане судний день розплати!
Ми відступали по землі,
Щоб місце дати, де лежати
Фашистам в чорній бугилі.

А ми знайдем шляхи додому,
Як птиця їх знаходить вік,
По яснім сонцю після грому,
По дзвону білоруських рік.

* * *

Муса Джаліль

Остання пісня

Скільки не глянь — земля,
Світла і сонцелиця.
Тільки з замком важким
Темна моя в'язниця.

Вільно літає птах,
В небі високім тане.
Я ж на підлозі лежу,
Душать мене кайдани.

Квітка в росі тремтить,
В радості розцвітає.
Я ж у тюрмі зів'яв:
Дихання вже не стачає.

Як я люблю життя,
Ці золоті світання!
Тільки вмираю ж я.
Це пісня моя — Остання!..

1943 р.

* * *

Аркадзь Кулешов

Берізка

Стоїть у сріблястій кошулі
На тихому місці.
Німецькі злі кулі
Залишили слід на берізці.
Стріляли чужинці, але не убили, прокляті,
Стоїть вона, ніби дівчина на розстрілі-страті,
Не плач же, берізко, не лий свої сльози,
Красуне.

Над люстром ріки заплети свої коси,
Красуне.
Тебе не застрелили і не погнали в неволю,
Рости ж ти на радість і річці, і людям, і полю.

1944 р.

* * *

Мустай Карім

Україні

О Україно! Знявся вітровій.
Вся в яблунях, пливе твоя долина.
Своїм теплом окопчик грієш мій,
Живу твоїм диханням, Україно!

О ні, не тиха українська ніч!
Пройшовши пекло вогняного валу,
Цвіт яблуні я пригорнув до пліч,
Щоб захистити від страшного шквалу.

Посипалися пелюстки ясні,
Майнули — білосніжні, як хустина.
Здалося: руку подала мені
В окопчик чорнобрива Катерина.

Нема зірок! Повітря крає свист!
Прозоре небо? НІ, воно незряче.
І на лице моє спадає лист —
Такий пекучий, мов сльоза гаряча.

Доволі сліз! Мене Урал послав
Оберегти від горя Катерину.
Біля Уфи я землю цілував,
Щоб визволити братню Україну!

Щоб яблуні схилялись у плодах
На перекопану траншею нашу.
Щоб Катря рвала яблука в садах,
Пригублюючи щастя повну чашу.

Тож бережи у серці пам'ять стріч.
Бо ми прийшли, коли була потреба,
Щоб — знову — тиха українська ніч,
Спокійні зорі і прозоре небо.

1943 р.

Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро - водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря! -
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав - осипалась стіна.

Тут обелісків ціла рота

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

* * *

Андрій Малишко

Не плачте, мамо, не треба...

Не плачте, мамо, не треба,
вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.

I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.

Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє, бач, голова.

Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi-
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.

Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней -
кривавий слiд по травi...

I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.

Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!

Ми знаємо, знаєм, знаєм! -
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.

Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б'є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.

Дивляться зорi з неба,
немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.

Не плачте, мамо, не треба,
i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає - б'є!

Катiв поведуть на страту,
на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!

1943 р.

* * *

Саломея Неріс

Лист

Вже пирій пустив листочки,
Йде весна по краю.
А від тебе ні рядочка,
Милий, я не маю.

Простелю я слід сльозами,
Протопчу стежини.
На дорогах поміж нами
Причаїлись міни.

Крига плине в темні далі,
Все повите горем.
Линуть вісники печалі —
Вітерець та ворон.

Пророста пирій імлистий,
Сходять трави різні.
Гілка серця пустить листя
Тільки у Вітчизні.

1942 р.

Соловей не може не співати

Розтане сніг — і зацвіте бузок,
І не співати соловей не може,
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.

Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть, ще живі тривоги.
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.

Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати, З
има минула, знов бузок цвіте,
І соловей не може не співати.

1944 р.

* * *

Василь Симоненко

Салюти миру

В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято –
Перемоги радісної день.

І встають у пам'яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо піднести.

І живуть у пам'яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.

* * *

Максим Рильський

Моєму краєві

Чи знаєш ти, о краю мій,
Що кожною сльозою
Ти випікаєш слід страшний,
Що в гроб візьму з собою?

Чи знаєш ти, о краю мій,
Що всі убиті діти
Волають у душі моїй:
Убивцям відплатити!

Чи знаєш ти, о краю мій,
Що тьма твоєї ночі
У день весняно-голубий
Мені кривавить очі?

Так хай же я згнию — цвісти
Тобі, мій рідний краю!
Чи чуєш ти, чи знаєш ти? —
І голос: чую! знаю!

1943 р.

* * *

Володимир Сосюра

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм і
всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і
в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944 р.

120 років від дня народження Миколи Зерова

admin — Sat, 10 Apr 2010 14:43:16 GMT

Микола Костьович Зеров

(26 (14) квітня 1890, м. Зіньків Полтавської обл. — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія)

Український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи.

«Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Початкову освіту М.Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії.

1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.

Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.
1912 року в журналі "Світло" та газеті "Рада" з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії.

Повернувшись зі Златополя до Києва, Микола Зеров із 21 вересня 1917 р. почав працювати викладачем латини у щойно відкритій Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Як виявиться, життя Зерова буде пов’язане із цим закладом протягом цілих трьох років...

Над Софійським майданом уже пролунав «золотий гомін»; почала свій відлік історія Української Народної Республіки. У січні 1918 р. учні Зерова захищали Україну під Крутами, і йому довелося промовляти над їхньою могилою, порівнюючи «крутян» із оборонцями Термопіл...

Він розривався між гімназією та Архітектурним інститутом, де також викладав у вечірні години, між Академією наук — і численними «одноразовими» обов’язками. А в березні 1919 р. із рук Василя Короліва (Старого) Зеров перебрав редагування журналу «Книгар». Тринадцять чисел цього надзвичайно цікавого часопису, що виходив у екстремальних київських обставинах аж до березня 1920 р., — то теж частина творчого доробку Зерова. А він же ще примудрявся займатися і літературною працею.

Виходило, що життя Миколи Зерова оберталося в невеликому квадраті, епіцентром якого були Золоті ворота. Адже й до Другої гімназії звідси рукою подати, і редакція «Книгаря» розміщувалася неподалік, у будинку №42 на вулиці Володимирській. Так само неподалік, у Георгіївському провулку, мешкав художник Георгій Нарбут, довкола якого гуртувалися київські інтелектуали. Серед них — Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський, Михайль Семенко, Яків Степовий, Юхим Михайлів, Сергій Єфремов, Пилип Козицький, Федір Ернст... Своєю людиною у нарбутівському гуртку був і Микола Зеров.

1920 року побачила світ «Антологія римської поезії» у його перекладах, — обкладинку «Антології» виконав Георгій Нарбут. Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овідій, Марціал — ось кого Микола Зеров «змусив» заговорити українською. Відкривалася збірка зворушливо-простодушною поезією Катулла, в якій ішлося про оплакування «горобчика милої моєї»... Можна лише уявити, як ці Катуллові побивання над горобчиком і над заплаканою милою озивалися в свідомості тих, хто читав рядки славетного римлянина в Києві 1920 року. Картина майже сюрреалістична! Понівечене місто, в якому хто тільки не «господарював» протягом останніх трьох років: Центральна рада, Червона Армія з полковником Муравйовим і номінальним «командармом» Юрієм Коцюбинським, знову Центральна рада, підтримувана тепер військами кайзера, гетьман Скоропадський, Директорія, більшовики (5 лютого — 31 серпня 1919 р.), денікінці (майже до кінця 1929-го), знову більшовики і знову УНР (тепер уже в союзі з Пілсудським)... А 12 травня 1920-го в Києві запанувала радянська влада, — на цілих 70 років! Що пережив за цей час перекладач римської поезії, викладач латини, редактор «Книгаря», автор сонетів і елегій Микола Зеров? Про це ще належить написати його біографам.

13 лютого 1920 р. Зеров повінчався зі співробітницею Книжкової палати Софією Лободою, племінницею професора Миколи Івановича Лободи, ректора Інституту народної освіти. Познайомилися вони ще 1912 року, в студентській їдальні (на нинішній вулиці Леонтовича). Мешкали на Великій Підвальній, 36 (нині Ярославів вал), і, здавалося б, усе мало увійти в колію розміреного родинного життя. Проте обставини 1920 року були жорстокими. 23 травня не стало Георгія Нарбута. Денікінці розстріляли поета Василя Чумака й прозаїка Гната Михайличенка. Помер історик Вадим Модзалевський, друг, родич і сусід Георгія Нарбута. Від рук червоних протягом короткого часу загинули художник Олександр Мурашко, педагог Володимир Науменко, гетьманський «міністр» Петро Дорошенко...

І все ж життя тривало — і в ньому знаходилося місце й для отих Катуллових «плачів» над горобчиком, які пробивалися до перекладача крізь товщу двох тисяч літ...

У жовтні 1920 р. Зерови залишили Київ і переїхали жити в Баришівку. Голодний і холодний Київ порожнів. Вулиці міста заростали травою. У Баришівці ж було легше: Микола Костьович викладав історію в соціально-економічній школі, де можна було розраховувати на «пайок» (борошно, пшоно й сало), а також на дрова й гасові лампи замість каганця.

1922 року у видавництві «Час» побачила світ збірка М. Зерова «Сонети і елегії», присвячена Сергієві Єфремову. Цього разу поет запропонував своїм читачам не тільки переклади улюблених римлян, а й плоди оригінальної творчості. Дивовижно: зовсім скоро Зерова, як і інших «неокласиків», із «правильним» ідейним блиском у очах картатимуть за відрив від сучасності. А тим часом крізь пелену античних алюзій у сонетах Миколи Зерова якраз і прозирає не що інше, як сучасність!

Трирічне баришівське «сидіння» закінчилося для Миколи Зерова 1 жовтня 1923 року, коли він знову повернувся до Києва, — на посаду професора в Київському інституті народної освіти (так тоді називався Київський університет). Почався час найбільшої слави Зерова. На лекції професора Зерова сходилися студенти з різних спеціальностей. Він мав неймовірну пам’ять, блискучий ораторський хист — і просто людську привабливість, яка по-французьки іменується словом «шарм».

Наступного, 1924 року, лекції Миколи Зерова з історії української літератури (1798-1870 р.) вийшли друком під назвою «Нове українське письменство». У середині 1920-х не було авторитетнішого літературного критика, ніж Зеров. Через те, коли в Харкові розгорілася літературна дискусія 1925—1928 рр., багато хто чекав слова Зерова, яке мало пролунати з Києва. І він таки добряче покепкував із войовничого невігластва у своїх статтях. Щоб пристати на геліоцентричну систему світу, зовсім не обов’язково мати достеменні дані про соціальне походження Коперніка, іронізував професор Зеров. «Хто перечитував основоположників марксизму, той добре знає, що класовою точкою погляду ніколи не можна користуватися як знаряддям проти загальнообов’язкової логіки», — так само іронічно писав він у статті 1925 року «Європа — Просвіта — освіта — лікнеп», обстоюючи основне своє гасло: «Аd fontes!». До джерел!

Микола Зеров підтримав Миколу Хвильового, який теж орієнтувався на високе мистецтво, на «психологічну Європу», протиставляючи свої гасла примітивному плужанському масовізму, що передбачав активне залучення до літературної справи... робітників та селян. Зеров розумів небезпеку тотального невігластва і шукав альтернативи «обрам» у людях широкої культури. Вже тоді, в середині 1920-х, він відчував, наскільки небезпечними є «обри» для нього самого. І вони таки й справді нічого йому не простять. Ні його підозрілої внутрішньої еміграції, ні його знань, ні його друзів, ні його українства, ні його слави. У середині і в другій половині 1920-х рр. неокласиків картали за те, що вони йдуть «не в ритм із добою». Любов до античності трактувалася як опозиційний виклик.

Літературні оцінки переводилися в площину політичних звинувачень. Критичні статті набували характеру публічних доносів. Все, що писали про неокласиків такі критики, як В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко, справді виглядало як «війна на знищення» (Сергій Білокінь). Настане момент, коли у віршах Миколи Зерова з’явиться передчуття апокаліпсису. Втім, ще 1921 року в Баришівці він написав сонет «Чистий четвер», де були слова, що віщували страшні часи:

Навколо нас — кати і кустодії
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор
Це нам пересторогу півень піє
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

1 вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладацької роботи в Київському університеті, а ще через два місяці його позбавили можливості займатися і науковою роботою. Саме в ці дні Зерови назавжди прощалися зі своїм єдиним сином Костиком, який помер від скарлатини у десятирічному віці.

Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. У туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли - розстріляно Косинку й Влизька. Що залишалося 44-річному київському професору-златоусту? Зеров ще сподівається «заховатися» в Москві, проте через кілька місяців його все ж арештували як «ворога народу».

Наприкінці квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: "До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу". Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: "Політика" з дарчим написом "терориста" Г. Косинки та роман П. Куліша "Чорна Рада". Оце й усі докази.

20 травня 1935р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров "розколовся": "Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь".

На суді, який відбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зі звинуваченням в тому, що він "входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної української республіки, готувала замах на Косіора й Постишева..." "З мого боку, - в той же час заявив він, - лише один раз зроблений заклик до терору у формі прочитання вірша Куліша на зборах у Рильського".

Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Усі знали, що це неправда. М. Зеров зайшов до Рильського переговорити в справі перекладів із Брюсова, над яким вони тоді працювали. При розмові був присутній молодий письменник С. Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Влизька, О. Фальківського. Пом'янули невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій - "Учись у них" О. Фета, "Минуло літо" Я. Щоголіва та "До кобзи" П. Куліша. Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не щодня. І от 25 квітня він "показав" про поминальне читання у помешканні М. Рильського і додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий зміст вклав у слова П. Куліша:

Гей, хто на сум благородний
багатий,
Сходьтеся мовчки до рiдної хати,
Та посiдаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братках.
Темно на дворi, зоря не зорiє,
Вiтер холодний од Пiвночi вiє,
Квилять вовки по степах - об ночах.

М.Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасники групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний - вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Наприкінці зими "бандитів" було відправлено на Північ за традиційним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кем-Соловки". У пункт призначення всі "зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року. Спершу режим у таборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова та ін. було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл.

Миколу Зерова розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. Масовими розстрілами «ворогів народу» більшовицькі «обри» готувалися гідно зустріти 20-ліття соціалістичної революції...

Микола ЗЕРОВ

НОВА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Коли ж то, Господи, мине нас цяя чаша?
Ця старосвітчина, цей повітовий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша?

От Петька Стах, містечковий сіряк,
От Вороний, сентиментальна кваша…
О ні, Пегасові потрібна інша паша,
А то не витягнe, загрузне неборак.

Прекрасна пластика і контур строгий
Добірний стиль, залізна колія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Хозе Ередія —
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведе тебе на справжнє верхогір’я.

***

KOSMOS

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас.
І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.

***

ПРАОСІНЬ

Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин рожевієш устами,
Очима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьм’яних, алебастрових пліч

Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.
Проміння слів твоїх стоцвітними огнями,
Стожарами мені горить у далині.
Ти давню праосінь нагадуєш мені:

Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і злотоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла.

***

ДІВА

В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.

І бачиться: гаї і тихі плавні
Спогадують ті золоті літа,
Як люд не знав ні спису, ні щита
І війни спали, дикі та безславні.

І пролилася кров.
Дзвенить сурма;
Ступає віл під тягарем ярма,
І землю грішну кидає Астрея.

Лиш повесні в далеких небесах
Сріблиться зорями її кирея,
І згоди Колос світиться в руках.

Творчість Миколи Зерова:

Читати більше:
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=125&type=tvorch

75 років від дня народження Василя Симоненка

admin — Mon, 11 Jan 2010 01:46:50 GMT

Василь Андрійович Симоненко

(8 01. 1935, с. Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл.
- 14.12 1963, м.Черкаси)

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.

Український поет і журналіст, діяч українського руху опору

Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р.

Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952).

У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. Існують дані, що побиттів було кілька – після того, як Василь Симоненко із Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця розстріляних НКВС на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях та у Биківні. Про жахливу знахідку повідомили у міськраду, але замість слідства, усіх трьох почали переслідувати. Василя Симоненка кілька разів жорстоко побили. Побиття спричинило смертельну хворобу нирок.

14-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.       Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Всі твори Василя Симоненка:

http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=62

30 сентября - Всеукраинский день библиотек

admin — Fri, 18 Sep 2009 21:34:42 GMT

Всеукраїнський День Бібліотек

30 вересня Україна відзначає Всеукраїнський День бібліотек. Сама назва свідчить, що це свято не тільки професійне, а практично загальнонародне, бо через бібліотеки на різних етапах життя проходить усе населення України.

День бібліотек – сприятлива нагода ще раз нагадати громаді про цей заклад культури та налагодити зв’язки з новими партнерами.

Вперше Всеукраїнський день бібліотек було відзначено 30 вересня 1998 р. відповідно до Указу Президента України від 14 травня 1998 №471/98. З того часу це свято стало гарною традицією для бібліотек будь-якого рівня у нашій країні.

Сьогодні в Україні нараховується близько 40 тисяч бібліотек.

Кількість бібліотечних працівників перевищує 52 870.

Послугами книгозбірень користуються понад 17 мільйонів 490 тисяч читачів.

Из истории библиотек в Украине

Первые публичные библиотеки в Украине возникли при Киево-Могилянской академии, Львовском (1608), Харьковском (1805), Новороссийском (Одесса, 1817), Киевском (1834) университетах.

Городские публичные библиотеки появились позже - в Одессе в 1823 году, в Киеве и Харькове в 1829-м. Сегодня в Украине насчитывается около 20 тыс. массовых универсальных библиотек. Библиотечный фонд составляет около 350 тыс. экземпляров.

На сегодня в Украине действуют библиотеки разных типов и видов: библиотеки общедоступные, специализированные библиотеки для детей и юношества, библиотеки при университетах, вузах, школах, научные библиотеки (включая специализированные медицинские, сельскохозяйственные технические библиотеки), библиотеки для инвалидов и т.д. Министерство культуры и туризма Украины - центральный орган исполнительной власти, осуществляющий общее управление сетью библиотек.

Ведущими государственными культурными, образовательными и научно-информационными учреждениями страны являются расположенные в столице Национальная парламентская библиотека Украины и Национальная библиотека Украины им.В.И.Вернадского.

Первая создана в марте 1866 года как Киевская русская публичная по распоряжению царского правительства. Она существовала в основном за счет пожертвований меценатов. Наибольшими книжными дарами за ее историю стали коллекции: В.Юзефовича, высокопоставленного петербургского чиновника (5812 издания), И.Лучицкого, историка, профессора Киевского университета (4000 изданий), юриста П.Тулуба (4000 изданий), А.Беретти, внука знаменитого академика архитектуры В.Беретти (4000 изданий).

Национальная библиотека Украины им.В.И.Вернадского основана в августе 1918 года. Сегодня объем ее фондов - около 15 млн. единиц. Это уникальное собрание источников информации, включая книги, журналы, продолжающиеся издания, карты, ноты, изобразительные материалы, рукописи, старопечатные издания, газеты, документы на нетрадиционных носителях информации. Библиотека имеет наиболее полное в стране собрание памятников славянской письменности и рукописных книг, архивы и книжные коллекции видных деятелей украинской и мировой науки и культуры.

Государственная научно-педагогическая библиотека Украины имени В.А. Сухомлинского является центральным органом для областных научно-педагогических библиотек, библиотек высших, профессионально-технических и общеобразовательных учреждений, а также библиотек внешкольных учреждений общим количеством свыше 20 тысяч библиотек.

Свою деятельность Государственная научно-педагогическая библиотека Украины имени В.А. Сухомлинского начала с 4 января 2000 г.

В 1995 году создана Украинская библиотечная ассоциация - общественная организация, представляющая профессиональную среду библиотекарей Украины. Имеет 31 региональное и отраслевое представительство. В 1996 году она разработала Кодекс этики библиотекарей, поддерживает интернет-портал "Світ українських бібліотек".

В 2007 году создана первая ассоциация школьных библиотекарей в Украине - Славутичская ассоциация школьных библиотекарей (САШБ).

Как праздновать?

Сегодня можно всей семьей или большой компанией отправиться в библиотеку и поискать интересные книги. В этот день было бы неплохо начать свою собственную домашнюю библиотеку.

Что дарить?

Хорошим подарком для библиотек стали бы книги, которые вы забыли вернуть. И вообще, сегодня – книга уж точно лучший подарок.

Что нашим детям
мы дадим в наследство?
Компьютеры, машины, Интернет?
Наверно, это здорово… но в сердце
От них тепла, я точно знаю, нет.

Как объяснить
подросшим нашим чадам,
Бегущим из родительских домов,
Что только в книгах для души отрада,
И вечна мудрость
стареньких томов...

(С.Васильева)

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

admin — Sat, 05 Sep 2009 16:11:39 GMT

Богдан-Ігор Васильович Антонич

(5 жовтня 1909, с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) - 6 липня 1937, Львів)

Український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Богдан Ігор Антонич народився в Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря.

Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.

Упродовж 1920-1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. "На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови" (М. Кудлик, однокласник Антонича).

Протягом 1928-1933 Антонич - студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність - польська філологія). Серед викладачів Антонича були літературознавці В. А. Брухнальський, Є. Кухарський, славіст В. Ташицький, філософ К. Твардовський, мовознавець Є. Курилович та ін. Антонич брав активну участь у роботі семінарів професорів Г.К. Ґертнера (польська мова), Ю. Кляйнера (польська література) та Я. Янува (українська (руська) мова та література), під їхнім керівництвом писав наукові роботи.

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства "Прихильників освіти", наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; на сторінках преси сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив гостру дотепність; у «Дажбозі» вів літературну хроніку.

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Треба згадати і редакторську діяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Шостого липня 1937 року Богдана-Ігоря Антонича не стало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівській лікарні. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочної, що його все-таки лікарям вдалося перебороти. Але як поет уже видужував, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

Мав на той час добру славу і високий літературний авторитет. Був автором трьох поетичних книг — «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936). Підготовлені до друку ще дві збірки «Зелена євангелія» і «Ротації» побачили світ посмертно, в 1938 році.

Заявив про себе як поет із оригінальною системою образного мислення, яке запліднювалося і надзвичайно емоційною вразливістю на найтонший порух живої природи, і глибокою мислительською працею освіченого розуму над вибудовою цілісної концепції людини та світу, і «оживленням» у поетичній уяві атавістичних, підсвідомих стихій людського буття і міфологічно-фольклорних «знаків» повноти зв'язків людини з природою.

Я, сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля,

— такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич.

Антонич сповідував ідею неподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнув пізнати і відтворити рух незнищенної матерії у безконечній змінності її форм і виявів, жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу.

Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу».

Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

(«Вишні»).

Література:

Андрухович Ю. І. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук: рукопис. — 167 с.
Богдан Ігор Антонич: покажчик друкованих матеріалів та автографів до 80-річчя з дня народження / Укладачі Т. Ю. Кульчицька, Н. І. Грайцер; наук. ред і вступ. стаття М. М. Ільницького / Академія Наук Української РСР. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. — Львів, 1989. — 140 с.
Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезії / Упоряд. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський; Передм. Л. М. Новиченка. — Львів: Каменяр, 1989. — 430 с.
Гординський С. Богдан Ігор Антонич: його життя і творчість // Антонич Б. І. Зібрані твори / Зредаґували С. Гординський і Б. Рубчак. — Нью-Йорк, Вінніпеґ: Слово. Об’єднання Українських Письменників в Екзилі, 1967. — C. 7-26.
Ільницький Д. Літературознавчі погляди Богдана-Ігоря Антонича // Слово і Час. — 2006. — № 12. — С. 35-43.
Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. — Київ: Радянський письменник, 1991. — 207 с. — (Серія «Час і доля»).
Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — № 9. — С. 83-93. Старовойт І. Богдан-Ігор Антонич. УСЕ для школи. Українська література. 10 клас. Випуск 8. — Київ-Львів, 2001. — 62 с.
Стефановська Л. Антонич. Антиномії. — Київ: Критика, 2006. — 312 с. — (Критич. студії).

За матеріалами Вікіпедії

Поезії:

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце – прабог всіх релігій –
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.

14 березня 1936

ТЮЛЬПАНИ ДВА...

Тюльпани два, мов ти зо мною,
на двох краях життя пустелі
даремне кличуть, лиш водою
йдуть світла золоті тунелі.

Червоне полум’я двох квітів
крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим...

За кращим, більшим, за незнаним,
що підняло б над світу низом.
Два райські птахи – два тюльпани –
карає ніч за мрії безум.

Червоне полум’я двох квітів
просвітлює сіряву сутінь,
червоне полум’я тюльпанів –
цвісти, горіти, проминути.

“Життя і знання”, ч.3, 1936

ЩАСТЯ

З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, – не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, –
байдуже.

НАТХНЕННЯ

Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.

Немов льоди душі твоєї попливли б
увиш,
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.

19 і 20 травня 1932

* * *
З Райнер Марія Рільке

Хто-небудь в розпуці де-небудь на світі,
Хто-небудь в розпуці без причини на світі –
В розпуці ради мене.

Хто-небудь сміється де-небудь у ночі,
Хто-небудь сміється без причини у ночі –
Сміється із мене.

Хто-небудь мандрує де-небудь на світі,
Хто-небудь мандрує без мети на світі –
Мандрує до мене.

Хто-небудь вмирає де-небудь на світі,
Хто-небудь вмирає без причини на світі –
Глядить на мене.

Читати більше - ТУТ

120-лет со дня рождения Анны Ахматовой

admin — Sun, 21 Jun 2009 16:06:23 GMT

АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

(настоящая фамилия Горенко)

(11 (23) июня 1889–5 марта 1966)

Русская поэтесса.

Родилась 11 (23) июня 1889 года под Одессой в семье потомственного дворянина, отставного инженера-механика флота А.А.Горенко. Со стороны матери И.Э.Стоговой А.Ахматова состояла в отдаленном родстве с Анной Буниной – первой русской поэтессой. Своим предком по материнской линии Ахматова считала легендарного ордынского хана Ахмата, от имени которого и образовала свой псевдоним.

Детство и отрочество Ахматовой прошли в Царском селе – городке юного Пушкина. Детство осталось в ее памяти царскосельским великолепием и черноморским привольем (каждое лето она проводила под Севастополем, где за свою смелость и своенравие получила кличку «дикая девочка»).

Годы детства и отрочества не были для Ахматовой безоблачными: в 1905 расстались родители, мать увезла больных туберкулезом дочерей в Евпаторию, и здесь «дикая девочка» столкнулась с бытом «чужих, грубых и грязных городов», пережила любовную драму, пыталась покончить с собой. Последний класс гимназии Ахматова проходила в Киеве, затем поступила на юридический факультет Высших женских курсов, где выучила латынь, позволившую ей впоследствии свободно овладеть итальянским языком, читать Данте в подлиннике. К юридическим дисциплинам Ахматова вскоре охладела и продолжила образование на Высших историко-литературных курсах Раева в Петербурге.

В 1910 Ахматова вышла замуж за Николая Гумилева и уехала на месяц в Париж. Это было ее первое знакомство с Европой, от которой после октябрьской революции Ахматова оказалась отрезанной на долгие десятилетия, не переставая при этом беседовать со своими современниками во всеевропейском интеллектуальном пространстве. «У нас отняли пространство и время», – говорила она Н.Струве в 1965. Однако сама Ахматова никогда не покидала «воздушных путей» европейской культуры, ее пространства и времени, не ослабляла «переклички голосов».

Николай Гумилев ввел Ахматову в литературно-художественную среду Петербурга, в которой ее имя рано обрело значимость. Популярной стала не только поэтическая манера Ахматовой, но и ее облик: она поражала современников своей царственностью, величавостью, ей, как королеве, оказывали особые знаки внимания. Внешность Ахматовой вдохновляла художников: А.Модильяни, Н.Альтмана, К.Петрова-Водкина, З.Серебрякову, А.Данько, Н.Тырсу, А.Тышлера.

Первый сборник Ахматовой Вечер появился в 1912 и был сразу же замечен критикой. В том же 1912 родился единственный сын Ахматовой Лев Гумилев.

Годы вступления Ахматовой в литературу – время кризиса символизма. «В 1910 году явно обозначился кризис символизма и начинающие поэты уже не примыкали к этому течению. Одни шли в акмеизм, другие – в футуризм. Я стала акмеисткой. Наш бунт против символизма вполне правомерен, потому что мы чувствовали себя людьми ХХ века и не хотели оставаться в предыдущем», – писала Ахматова, добавляя при этом, что акмеизм рос из наблюдений Николая Гумилева над ее поэзией. Выбор Ахматовой в пользу акмеистической школы был выбором в пользу нового, более тревожного и драматичного и, в конечном счете, более человечного мироощущения. В первом же сборнике, в «бедных стихах пустейшей девочки» – как на склоне лет о них отзывалась прошедшая ужасы советской действительности Ахматова, Вечная Женственность символистов была заменена земной женственностью. «Она пишет стихи как бы перед мужчиной, а надо как бы перед Богом», – прокомментировал выход стихов Ахматовой А.Блок.

Из 46 стихотворений, вошедших в Вечер, почти половина посвящена смерти и расставанию. Но, в отличие от поэтов-символистов, Ахматова не связывала смерть и разлуку с чувствами тоски, безысходности. Ожидание смерти рождало в Вечере не безутешную скорбь, а закатное переживание красоты мира, способность «замечать все, как новое».

В мае 1914, перед началом Первой мировой войны, вышел второй сборник Ахматовой Четки. 1914 год она считала переломным в судьбе России, началом «не календарного, настоящего ХХ века». «Казалось, маленькая книга любовной лирики начинающего автора должна была потонуть в мировых событиях. Время распорядилось иначе», – писала она в автобиографических заметках. С момента появления в 1914 году до 1923 Четки переиздавались 9 раз – редкий успех для «начинающего автора». В сборнике была продолжена линия Вечера: большая внутренняя сосредоточенность, напряженность психологического узора, лаконизм, точность наблюдений, отказ от напевности стиха, приверженность разговорной речи, приглушенные краски, сдержанные тона.

После ухода в 1914 Н.Гумилева на фронт Ахматова много времени проводила в Тверской губернии в имении Гумилевых Слепнево. Здесь четче обозначилась свойственная ее натуре старорусская, православная складка. Раннее не знакомая с деревней, она впервые «вышла под открытое небо», соприкоснулась со «скудной землей», крестьянством, «неяркими просторами» русской природы.

В Слепневе Ахматова написала большую часть стихотворений, вошедших в сборник Белая стая.

Время Ахматовой охватывает период от рубежа 19–20 вв. до середины 1960-х годов. Ей выпал жребий быть достоверной свидетельницы перевернувших мир, беспримерных по своей жестокости событий 20 века: две мировые войны, революция, террор, ленинградская блокада. На глазах Ахматовой канула в небытие целая эпоха, прекратилось мирное, довоенное, дореволюционное существование России. «В сущности никто не знает, в какую эпоху живет. Так и мы не знали в начале 1910-х годов, что живем накануне Первой европейской войны и октябрьской революции», – писала она в автобиографических заметках. От той России, которую знала юная Ахматова, безжалостная история не оставила и следа. «Нам возвращаться некуда», – говорила она о людях 1910-х годов. Разведенный среди бела дня Литейный мост, у которого, по словам Ахматовой, кончилась ее юность, развел две эпохи. Вопреки этому трагическому разрыву Ахматова являла живой символ связи времен, выступала хранительницей погибшей культуры, соединяла 19 и 20 столетия в русской поэзии. Она постоянно спускалась в «подвалы памяти», и в ее творчестве оживала дореволюционная эпоха, исполненный величия облик приневской столицы. Но поэзия Ахматовой не осталась прикованной к 1910-м годам: сама она неоднократно противилась попыткам «замуровать ее в десятые годы», превратить в декадентскую поэтессу. Нет, не под чуждым небосводом, / И не под защитой чуждых крыл, / Я была тогда с моим народом, / Там, где мой народ, к несчастью, был», – определяла Ахматова сущность своей поэзии после 1917. Стихи стали для нее связью со временем, с новой жизнью народа.

В 1918 началась массовая эмиграция: один за другим покидали Россию близкие Ахматовой люди: Б.Антреп, А.Лурье, подруга юности О.Глебова-Судейкина. Выбор Ахматовой был иным – она осталась в «глухой и грешной» России. Чувство связи с русской землей, ответственности перед Россией и ее языком побудило ее вступить в диалог с теми, кто бросил землю. К эмигрантам Ахматова обратила гневное: Не с теми я, кто бросил землю / На растерзание врагам. Самооправдание эмиграции перед Ахматовой продолжалось долгие годы: с Ахматовой в книге «Я унес Россию» полемизирует Р.Гуль, к ней обращаются Г.Адамович, В.Франк. В 1917 эмигрировал в Англию офицер и художник Б.Антреп, так прокомментировавший свой отъезд: «Я люблю покойную английскую цивилизацию, а не религиозный и политический бред». Эти слова Ахматова назвала «недостойной речью» (Когда в тоске самоубийства…). Из тверского села Слепнево она отвечала Антрепу от имени остающихся: Ты говоришь, моя страна грешна, / А я скажу – твоя страна безбожна, / Пускай на нас еще лежит вина, / Все искупить и все исправить можно. 21 января Ахматова прочитала эти строки на утреннике «О России», где на фоне констатации бесчестья и стыда России они поразили слушателей надеждой на покаяние и очищение. Впоследствии у адресата этих стихов Б.Антрепа не было сомнений относительно миссии безрассудно оставшейся в большевистской России Ахматовой: он изобразил ее в образе Сострадания на мозаике в Лондонской национальной галерее и придал ее черты Святой Анне в Соборе Христа Владыки в ирландском городке Маллингаре.

Среди оставшихся в России близких Ахматовой людей практически все пополнили список жертв красного террора. Николай Гумилев был расстрелял в 1921 по сфабрикованному обвинению в причастности к контрреволюционному заговору. Место его захоронения было неизвестно, и Ахматова, глядя на многочисленные островки на взморье, мысленно искала его могилу. Единственный сын Ахматовой Лев Гумилев трижды арестовывался. Были безвинно осуждены и погибли в лагерях О.Мандельштам, Б.Пильняк, ученый-филолог Г.Гуковский, В.Нарбут, Н.Пунин (третий муж Ахматовой). «Такой судьбы не было ни у одного поколения, – писала Ахматова в январе 1962. – Блок, Гумилев, Хлебников умерли почти одновременно. Ремизов, Цветаева, Ходасевич уехали за границу, там же были Шаляпин, М.Чехов, Стравинский, Прокофьев и половина балета».

Щедрый на несчастья 1921 был плодотворным для Ахматовой. В петербургском издательстве «Петрополис» вышли два ее сборника – Подорожник (оформление М. Добужинского) и Anno Domini МСМХХI (Лето Господне 1921). В них все ощутимей становится скорбная торжественность, пророческая интонация и некрасовски настроенная сочувственность. За многими, казалось бы, отвлеченными образами прочитываются страшные реалии революционного времени.

С 1923 по 1935 Ахматова почти не создает стихов, с 1924 ее перестают печатать – начинается ее травля в критике, невольно спровоцированная статьей К.Чуковского Две России. Ахматова и Маяковский. Противопоставление хранительницы уходящей культуры Ахматовой и правофлангового нового искусства Маяковского, на котором строилась статья К.Чуковского, оказалось роковым для Ахматовой. Критиками Б.Арватовым А.Селивановским, С.Бобровым, Г.Лелевичем, В.Перцовым она была объявлена салонной поэтессой, «идеологически чуждым молодой пролетарской литературе элементом».

В годы вынужденного безмолвия Ахматова занималась переводами, изучала сочинения и жизнь Пушкина, архитектуру Петербурга. Ей принадлежат выдающиеся исследования в области пушкинистики (Пушкин и Невское взморье, Гибель Пушкина и др.). На долгие годы Пушкин становится для Ахматовой спасением и прибежищем от ужасов истории, олицетворением нравственной нормы, гармонии. Ахматова останется до конца верной пушкинскому завету художнику для власти, для ливреи / Не гнуть ни совести, ни помыслов / ни шеи – факт особенно примечательный на фоне сделок советских писателей с властью. От многих современников Ахматову отличала редкая способность не поддаваться массовому гипнозу власти, иллюзиям культа личности.

С серединой 1920-х она связывала изменение своего «почерка» и «голоса». В мае 1922 посетила Оптину Пустынь и беседовала со Старцем Нектарием. Эта беседа, вероятно, сильно повлияла на Ахматову. По материнской линии Ахматова состояла в родстве с А.Мотовиловым – мирским послушником С.Саровского. Через поколения она восприняла идею жертвенности, искупления. Перелом в судьбе Ахматовой был связан и с личностью В.Шилейко – ее второго мужа, ученого-востоковеда, занимавшегося культурой древнего Египта, Ассирии, Вавилона. Личная жизнь с Шилейко, деспотичным и беспомощным в бытовых делах, не сложилась, но его влиянию Ахматова приписывала возрастание сдержанных философских нот в своем творчестве. Шилейко привел Ахматову в Фонтанный Дом (Шереметьевский дворец), под кровом которого она прожила несколько лет.

Своим городом Ахматова называла Петербург. В 1915 в стихотворении Ведь где-то есть простая жизнь и свет… Ахматова клялась в любви и верности «городу славы и беды», его «бессолнечным садам», говорила о готовности разделить «торжественную и трудную» судьбу Петербурга.

Осенью 1935, когда почти одновременно были арестованы Н.Пунин и Л.Гумилев, Ахматова начала писать Реквием (1935–1940). Факты личной биографии в Реквиеме обретали грандиозность библейских сцен, Россия 1930-х уподоблялась Дантову аду, среди жертв террора упоминался Христос, саму себя, «трехсотую с передачей», Ахматова называла «стрелецкой женкой».

В 1939 имя Ахматовой было на 7 лет возвращено в литературу. На приеме в честь награждения писателей Сталин спросил об Ахматовой, стихи которой любила его дочь Светлана: «А где Ахматова? Почему ничего не пишет?». Ахматова была принята в Союз писателей, ею заинтересовались издательства. В 1940 вышел после 17-летнего перерыва ее сборник Из шести книг. Шестой книгой Ахматова считала отдельно не выпущенный Тростник, включавший стихи 1924–1940. 1940, год возвращения в литературу, был необычайно плодотворным для Ахматовой: написана поэма Путем всея земли (Китежанка), начата Поэма без героя, продолжена работа над поэмой о Царском Селе Русский Трианон. «Меня можно назвать поэтом 1940 года», – говорила Ахматова.

Война застала Ахматову в Ленинграде. Вместе с соседями она рыла щели в Шереметьевском саду, дежурила у ворот Фонтанного дома, красила огнеупорной известью балки на чердаке дворца, видела «похороны» статуй в Летнем саду. Впечатления первых дней войны и блокады отразились в стихотворениях Первый дальнобойный в Ленинграде, Птицы смерти в зените стоят…, Nox.

В конце сентября 1941 Ахматова была эвакуирована за пределы блокадного кольца. Стихотворение Ахматовой Мужество было напечатано в «Правде» и затем многократно перепечатывалось, став символом сопротивления и бесстрашия. В 1943 Ахматова получила медаль «За оборону Ленинграда».

В годы войны в Ташкенте вышел сборник стихов Ахматовой, была написана лирико-философская трагедия Энума Элиш (Когда вверху…), повествующая о малодушных и бездарных вершителях человеческих судеб, начале и конце мира.

В апреле 1946 выступала в Колонном зале Дома союзов. Ее появление на сцене вызвало овацию, продолжавшуюся 15 минут. Публика аплодировала стоя. Ахматова не просто была возвращена в литературу – она олицетворяла спасенное от плена русское слово, несгибаемый русский дух. Оплаченная миллионами жизней Победа вселяла в людей надежду на начало новой страницы в истории страны. Вместе с тем, послевоенная передышка заканчивалась: за «летом иллюзий» последовало Постановление ЦК ВКП (б) О журналах «Звезда» и «Ленинград».

Постановление знаменовало собой «осаждение» интеллигенции, почувствовавшей в годы войны намек на духовную свободу. Доклад по данному постановлению делал секретарь ЦК А.Жданов, в качестве жертв были выбраны М.Зощенко и А.Ахматова. Сентябрь 1946 Ахматова называла четвертым «клиническим голодом»: ее исключили из СП. Постановление вошло в школьную программу, и несколько поколений читали, что Ахматова «не то монахиня, не то блудница». В 1949 вновь арестовали Льва Гумилева, прошедшего войну и дошедшего до Берлина. Ахматова написала цикл восхваляющих Сталина стихов Слава миру (1950). Подобные стихи искренне создавались многими, в том числе и талантливыми поэтами – К.Симоновым, А.Твардовским, О.Берггольц. Ахматовой же пришлось переступить через себя. Истинное отношение к Сталину она выразила в стихотворении:

Я приснюсь тебе черной овцою,
На нетвердых, сухих ногах,
Подойду и заблею, завою:
«Сладко ль ужинал, падишах?
Ты вселенную держишь, как бусы,
Светлой волей Аллаха храним…
И пришелся ль сынок мой по вкусу
И тебе и деткам твоим?».

Но жертва не была принята: Лев Гумилев вышел на свободу только в 1956.

Последние годы жизни Ахматовой после возвращения из заключения сына были относительно благополучными. Ахматова, никогда не имевшая собственного пристанища и все свои стихи написавшая «на краешке подоконника», наконец-то получила жилье. Появилась возможность издать большой сборник Бег времени, в который вошли стихи Ахматовой за полстолетия. Она решилась доверить бумаге Реквием, двадцать лет хранившийся в ее памяти и в памяти близких друзей. К началу 1960-х сложился «волшебный хор» учеников Ахматовой, сделавший ее последние годы счастливыми: вокруг нее читали новые стихи, говорили о поэзии. В круг учеников Ахматовой входили Е.Рейн, А.Найман, Д.Бобышев, И.Бродский. Ахматова была выдвинута на Нобелевскую премию. В 1964 в Италии ей вручили литературную премию «Этна-Таормина», а полгода спустя в Лондоне – мантию почетного доктора Оксфордского университета. За рубежом в Ахматовой видели и чествовали русскую культуру, великую Россию Пушкина, Толстого, Достоевского.

В последнее десятилетие жизни Ахматову занимала тема времени – его движения, бега. «Куда девается время?» – вопрос, по-особому звучавший для поэта, пережившего почти всех своих друзей, дореволюционную Россию, Серебряный век. Что войны, что чума? – конец им виден скорый, / Им приговор почти произнесен. / Но кто нас защитит от ужаса, который / Был бегом времени когда-то наречен? – писала Ахматова. Такая философская настроенность не понималась многими ее современниками, сосредоточенными на кровавых событиях недавнего прошлого. В частности Н.Я.Мандельштам вменяла Ахматовой в вину «отказ от наших земных дел», «старческую примиренность» с прошлым. Но отнюдь не «старческой примиренностью» навеяны последние стихи Ахматовой – отчетливей проступило то, что было свойственно ее поэзии всегда: тайнознание, вера в приоритет неведомых сил над материальной видимостью мира, открытие небесного в земном.

Позднее творчество Ахматовой – «шествие теней». В цикле Шиповник цветет, Полночных стихах, Венке мертвых Ахматова мысленно вызывает тени друзей – живых и умерших. Слово «тень», часто встречавшееся и в ранней лирике Ахматовой, теперь наполнялось новым смыслом: свобода от земных барьеров, перегородок времени. Свидание с «милыми тенями отдаленного прошлого», так и не встреченным на земле провиденциальным возлюбленным, постижение «тайны тайн» – основные мотивы ее «плодоносный осени». Начиная с 1946 года, многие стихи Ахматовой посвящены Исайе Берлину – английскому дипломату, филологу и философу, посетившему ее в 1945 в Фонтанном Доме. Беседы с Берлиным стали для Ахматовой выходом в живое интеллектуальное пространство Европы, привели в движение новые творческие силы, она мифологизировала их отношения, связывала с их встречей начало «холодной войны».

В течение двадцати двух лет Ахматова работала над итоговым произведением – Поэмой без героя. Поэма уводила в 1913 – к истокам русской и мировой трагедии, подводила черту под событиями 20 столетия.

Ахматова умерла 5 марта 1966. Кончина Ахматовой в Москве, отпевание ее в Петербурге и похороны в поселке Комарово вызвали многочисленные отклики в России и за рубежом. «Не только умолк неповторимый голос, до последних дней вносивший в мир тайную силу гармонии, – откликнулся на смерть Ахматовой Н.Струве, – с ним завершила свой круг неповторимая русская культура, просуществовавшая от первых песен Пушкина до последних песен Ахматовой».

Татьяна Скрябина
Источник: Онлайн Энциклопедия Кругосвет

ЛИТЕРАТУРА

Найман А. Рассказы о Анне Ахматовой. – М., 1989
Павловский А. Анна Ахматова: Жизнь и творчество. – М., 1991
А. Ахматова. Собрание сочинений в 6 томах. – М., 1998
Кормилов С. Поэтическое творчество А.Ахматовой. – М., 2000
Ахматова А. Pro et contra. – Спб., 2001

23 апреля - День книги и авторского права

admin — Fri, 24 Apr 2009 07:44:31 GMT

23 апреля во всем мире отмечается

День книги и авторского права

Праздник был учрежден в 1996 году на 28-й сессии ЮНЕСКО и с тех пор отмечается в этот день ежегодно.

Дата была выбрана неслучайно: именно 23 апреля в 1616 году скончались Мигель Де Сервантес, Уильям Шекспир (по Юлианскому календарю) и Инка Гарсиласо де ла Вега.

Это также день рождения или смерти таких известных авторов, как Морис Дрюон, X. Лакснесс, Владимир Набоков, Дж. Пла и Мануэль Мехиа Вальехо.

Проходившая в 1995 году в Париже Генеральная конференция ЮНЕСКО решила отдать в этот день дань уважения книгам и авторам, призывая всех (и особенно молодежь) находить удовольствие в чтении и уважать незаменимый вклад тех, кто содействовал социальному и культурному прогрессу человечества.

Конференция учредила Всемирный день книги и авторского права и Премию ЮНЕСКО за пропаганду идеалов терпимости в детской и юношеской литературе.

Сама же традиция празднования Дня книги родилась в Каталонии, где 23 апреля (в День Св.Георга) традиционно роза является подарком к каждой проданной книге, кроме того, в этот день там принято дарить близким книгу.

Своим праздником День книги по праву считают авторы, издатели, учителя, библиотекари и все, кто причастен к книжному делу.

Традиционно в этот день во многих странах мира организовываются книжные ярмарки и выставки.

Одним из важнейших достижений стало внедрение всемирного символа авторского права - © - в ходе организованной ЮНЕСКО в 1952 году конференции, во время которой была принята Всемирная конвенция об авторском праве, сообщает "Лига".

Целью празднования Всемирного дня книги и авторского права стало привлечение внимания как правительственных органов, так и широкой публики к книгам как к источникам получения знаний, средствам выражения и коммуникации, которые остаются основой активного образования и критического мышления, несмотря на быстрое развитие более сложных источников информации.

novaya.com.ua

Международные памятные дни и даты

admin — Fri, 27 Feb 2009 19:23:51 GMT

Международные памятные дни и даты

Генеральная Ассамблея ООН объявила 2009 год:

· Международным годом природных волокон

· Международным годом астрономии

· Бейрут Всемирной столицей книги 2009 года.

Бейрут станет девятой Всемирной столицей книги, вслед за Мадридом (2001 год), Александрией (2002 год), Нью-Дели (2003 год), Антверпеном (2004 год), Монреалем (2005 год), Турином (2006 год), Боготой (2007 год) и Амстердамом (2008 год).

Юбилейные даты, отмечаемые под эгидой ЮНЕСКО в 2009 году:

· 200 лет со дня рождения Николая Васильевича Гоголя (Россия и Украина)

· 200-летие со дня смерти Йозефа Гайдна (Австрия)

· 250 лет со дня рождения Фридриха Шиллера (Германия)

· 1150-летия Великого Новгорода, основанного в 859 году (Россия)

Международные десятилетия:

2001 - 2010 - Международное десятилетие по культуре мира и ненасилия для детей

2001- 2010 - Второе международное десятилетие по искоренению колониализма

2003 - 2012 - Десятилетие грамотности ООН: образование для всех

2005 – 2014 - Десятилетие образования в интересах устойчивого развития ООН

2005 – 2015 - Международное десятилетие действий «Вода для жизни»

Международные дни, отмечаемые ООН и ЮНЕСКО

21 февраля
Международный день родного языка

8 марта

Международный женский день
[Международный день борьбы за права женщин и международный мир ООН]

22 марта

Всемирный день водных ресурсов

7 апреля

Всемирный день здоровья

23 апреля
Всемирный день книги и авторского права

3 мая
Всемирный день свободы печати

8–9 мая

Дни памяти и примирения, посвященные памяти жертв второй мировой войны

17 мая
Всемирный день электросвязи и информационного общества

21 мая
Всемирный день культурного разнообразия во имя диалога и развития

12 августа

Международный день молодежи

8 сентября
Международный день грамотности

24 октября
Всемирный день информации о развитии

27 октября
Всемирный день аудиовизуального наследия

20 ноября

Всемирный день ребенка

21 ноября
Всемирный день телевидения

1 декабря

Всемирный день борьбы со СПИДом

10 декабря
День прав человека