Михайло Панасович Стельмах
(11 (24) травня 1912, с. Дяківці (тепер Літинського району Вінницької області) — 27 вересня 1983, Київ)
 Український письменник, драматург, фольклорист.
Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях
Літинського повіту на Вінниччині в бідняцькій сім'ї. Тут, серед
мальовничої природи Прибужжя, в рідному селі минали його дитячі і
юнацькі роки, тут відкрилася йому поетична краса природи, таємниці
людського життя, тут почав він ходити в школу, жадібно вбирати
премудрості наук...
Мати його, Ганна Іванівна, добра, ласкава і невтомна трудівниця, перша
пробудила в дитячому серденьку любов до навколишньої природи. Вона
навчила маленького Михайлика милуватися вранішніми росами і легеньким
ранковим туманом, подовгу вслухатися в «бентежні звуки далеких дзвонів»,
що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді,
повертаючись весною з далекого вирію. Під впливом матері хлопчик
навчився розпізнавати маковий цвіт і духмяний любисток, осінній гороб і
калину; мати йому вперше показала, як у розквітлому соняшнику ночує
сп’янілий джміль і як плаче від радості дерево, зустрічаючи довгождану
весну...
Великий вплив на формування письменницького таланту у малого Михайлика
мали також батько, дід Дем'ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого по
вуличному прозивали Бульбою, а особливо бабуся, яку він дуже любив.
Казково-поетичний світ дитинства сповнений всього незвичайного,
романтичного, дивного.
Про все це потім, через багато років, чудово
розповість письменник Михайло Панасович Стельмах у своїх
автобіографічних поемах-повістях «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір».
І постануть перед читачем оті незабутні образи простих і добрих, чесних
і невтомних у праці трудівників села, серед яких пройшли дитячі роки
Михайлика.
Дитинство письменника припало на перші пореволюційні роки — тяжкі роки
громадянської війни, руїни, голоду. На всю сім'ю були одні „чоботи, тож
не дивно, що батько мусив нести до школи Михайлика на руках, загорнувши в
свою кирею. Відблиски Жовтневих заграв запам'яталися хлопцеві назавжди,
а. з ними і слово велике — Ленін.
В одному з своїх ранніх віршів
Михайло Стельмах так згадує про своє босоноге дитинство:
Я простий сіроокий хлопчина
—
Син своєї нової землі,
На мені галіфе з полотнини,
І мені славно жити в селі.
Тут, за греблею, верби зелені
Заглядають у душу мені,
Тут у кожній хатині є Ленін,
І тут сонце нанизує дні
На жита, на червону пшеницю,
На гаї і на юність мою,
І тому, як в казкову жар-птицю,
Я закоханий в землю свою!
Багато незабутніх вражень лишилося від дитячих років. І одне з них — від
вистави, яку вперше побачив Михайлик у сільській хаті-читальні.
Враження було таке сильне, що хлопець вирішив і сам написати п'єсу.
Немало днів і ночей працював над нею — і таки написав. Звичайно, це було
дитяче, наївне писання. Але отой потяг до поетичного слова, до мислення
образами, потяг у світ чарівного слова — то був прояв природного
обдарування, таланту.
З дитячих років Михайло звик працювати в полі. Він орав і сіяв, жав і
косив. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати.
Після закінчення початкової сільської школи Михайло Стельмах вступає у
школу колгоспної молоді, яку й закінчує у 1928 році, згодом — у
Вінницький педагогічний технікум, а там і Вінницький педагогічний
Інститут. Інститут він успішно закінчує в 1933 році. Здобувши вищу
педагогічну освіту, Михайло Панасович стає учителем. Шість років він
працює на цій посаді в сільських школах Поділля і Полісся. Перші дві
зими вчителює на. рідному Поділлі, а потім переїздить ближче до Києва — в
село Літки над Десною.
Молодий і повносилий Михайло Стельмах з головою поринає в науку, в
скарбницю людських знань. Йому мало того, що здобув у стінах школи,
вузу; він хоче знати більше, хоче збагнути суть складних суспільних
подій (колективізація, будівництво соціалізму, творча активність
мільйонів трудящих). Один з біографів М. Стельмаха так відтворює цей
період у житті майбутнього письменника; «Юнакові, сповненому буйної
енергії, замало вчителювання. Влітку він працює на полі, на луках.
Закоханий в природу, юнак жадібно всотує її таємниці. З часом він
досконало вивчив життя птахів і комах, звірів, риб, трав і дерев; Все це
— не з книг вичитане, а пізнане з найбільшої книги — природи. Він
вслухається у забарвлену чернігівськими діалектизмами розмову
літківських селян, як до того вслухався в подільську говірку своїх
земляків. Він знає мову не з словників, до яких, до речі, ставиться з
пошаною, а з уст її творця — народу. Охочий до співів, він пам'ятає
тисячі пісень з їх численними варіантами, що живуть від Поділля до
Полісся, від Карпат до Слобожанщини?" Пізніше, коли він став
письменником... вивчення народної творчості стало його професійним
покликанням».
Перші поетичні спроби М. Стельмаха припадають десь на 1936 рік. Тоді та в
наступних роках в журналах і газетах друкувалися його вірші, де поет
славить рідну землю, Комуністичну партію — керманича нашого життя,
славить дружбу народів, передає схвильовані особисті переживання,
інтимні почуття. Уже в цих творах Стельмаха виразно відчувається
струмінь народної поезії як живодайний і благодатний грунт, на якому
зріє поетичний талант молодого лірика. Невичерпне джерело фольклору
живить його поетику, наснажує твори мотивами, ідеями ї насамперед —
високим патріотичним звучанням. Не випадково в одному з віршів поет
проголошує:
Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній — моя рідня! (V, 17).
Саме на ці роки припадає знайомство М. Стельмаха з корифеєм української
радянської літератури, неперевершеним знавцем рідної мови Максимом
Рильським. Знайомство переростало в теплу, щиру дружбу. Про це так
проникливо і сердечно розповів згодом М. Рильський у статті «Про молодих
письменників». Не без добрих порад Максима Тадейовича і його
батьківського благословення молодий поет готує першу збірку своїх
віршів. Аж тут і слушна нагода — перевірити добротність, зрілість їх на
досить вимогливій, кваліфікованій аудиторії — таких же, як і він,
поетах-початківцях, котрих зібрали в Києві при Спілці письменників на
курси-семінар. Ми вже знаємо, яке враження справили ці вірші на уважних і
прискіпливих слухачів — всі зійшлися на думці, що в літературу прийшов
справжній поет-лірик, талановитий, вимогливий і безмежно закоханий у
рідне слово. «Що ж приваблювало у віршах М. Стельмаха, чим захоплювали
вони? Насамперед безмежною душевною щедрістю, вірою в людей і особливою
близькістю до них, до їх побуту, праці, почувань, закоханістю в природу —
квітучу, багатобарвну, надзвичайно конкретну за колоритом, в неповторну
красу рідної землі, щирістю, прозорістю малюнка. Торжество молодої
сили, молодого серця, зверненого до добра, відчувалося в його енергійних
рядках. Бурхлива лірична повінь, і в ній виразно відбитий світ з своїми
таємницями, які обов'язково будуть розгадані, з поетичними дивами,
просторими обріями...».
1939 року Михайла Стельмаха призвано до лав Червоної Армії. В армії поет
продовжує напружено й наполегливо удосконалювати свою поетичну
майстерність. Радісною, хвилюючою подією в житті письменника був вихід у
світ 1941 року його першої збірки поезій «Добрий ранок». Та радість
невдовзі потьмарилася страшним всенародним горем — війна!...
Рядовим
воїном-гармашем пішов Михайло Стельмах на фронт у перші ж дні війни.
Бої. Тяжкі, страхітливі, незнані досі... На межі російської і
білоруської землі — між Великими Луками і Невелем — гармаша Стельмаха
було контужено і поранено. Госпіталь. Лікування. Тяжке поранення надовго
прикувало поета до ліжка. Але й тут він не випускав із рук пера.
Переборюючи біль рани, чуючи стогін і бачачи муки друзів-фронтовиків, що
лежали поруч на ліжках, пошматовані лютими боями, поет пише вірші,
нариси, оповідання — мовою художніх образів передає недавно пережиті
жахи війни, героїзм побратимів-воїнів, мужність рідного народу в
смертельному поєдинку з підступним ворогом. Безмежна любов до рідної
землі ще сильнішим полум'ям палає в серці пораненого воїна. В одному з
віршів він пише:
В крові із мертвими лежав,
Карався, мучився, вмирав,
А вірив: стрінуся з тобою,
Моя любов, мій рідний краю,
Де сонце з хмарами в двобої,
А матір воїна чекає! (V, 86).
Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гіркого болю, зненависті до
звірів-ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до рідного народу,
до України, що стогнала в ярмі окупації. Перед очима вразливого воїна,
наче в калейдоскопі, зринали одна за одною картини жахів війни, смерті
побратимів-бійців, руїни і пожежі, на сплюндрованій рідній землі.
Багато
хвилюючих, щирих поезій присвятив він своїм друзям, що навіки
залишились лежати у фронтових могилах, розкиданих по шляхах війни,
посивілим матерям, дітям-сиротам, удовам. Бої, кров, смерть, пожежі і
руїни — такі картини малює поет у своїх творах цього часу. Та саме життя
його — це вже не те передвоєнне райдужне армійське життя, а страхіття і
пекло нечуваної в історії людства битви. В одному з віршів, під яким
стоїть дата 1942, поет пише (добре б учителеві знати напам'ять цей вірш і
в час розповіді біографії М. Стельмаха не читати, а проникливе,
притишено і в зажурі продекламувати):
Життя моє — ідуть бійці суворі,
І чуєш дзвін натруджених сердець.
Вночі прострелені зринають зорі,
В полях вмира поранений боєць.
Береш його гвинтівку серед поля,
Що пахне ще і потом, і теплом. ,
А на могилі вже печалиться тополя
І тужить колос вистиглим зерном.
Життя моє — атаки і походи,
На всіх шляхах гарматний ярий грім,
І піднялись в Дніпрі червоні води,
А .за Дніпром пустіє отчий дім.
Життя моє — не пісня солов'їна —
Пожари, кров, натруджене плече.
А за димами встала Україна —
І вража кров сторіками тече (V, 76).
В роки війни М. Стельмах видав кілька збірок поезій: «За ясні зорі»
(Уфа, 1942), «Провесінь» (Воронеж, 1942), обидві — за редакцією Максима
Рильського, а в 1944 році в Москві виходить у перекладі на російську
мову збірка «Украине вольной жить!» (переклад Н. Кончаловської, вступна
стаття А. Адаліс). У цьому ж 1944 році в Уфі виходить перша збірка
оповідань Михайла Стельмаха—«Березовий сік».
В серці письменника-патріота квітла надія на неминучу перемогу над
ворогом, на скоре закінчення війни; цього жадали всі — і ті, що на
фронті виборювали довггождану перемогу, і ті, що в тилу кували запоруку
для неї. Про кінець війни мріялось ще в грізному 1942-му році, коли до
неї було ой як далеко! А Михайло Стельмах тоді вже писав:
Земле моя, запашна, барвінкова,
Ріки медові, дощі золоті,
Тільки б побачить тебе у обнові —
Більше нічого не хочу в житті.
Тільки б дитям пригорнутись до тебе,
Гордим солдатом в привілля прийти,
Сонце зустріти в травневому небі,
Зводить руками і щастя, й мости.
Днями орати поля гіркуваті,
Сіяти зерна ядерні, хмільні,
В ночі у травах під зорями спати —
Більшого щастя не треба мені! (V, 121).
І ось настала Перемога! Відгриміли салюти. До творчої мирної праці
повернулися воїни. Почалася відбудова народного господарства. Поет-воїн
теж повертається до улюбленої справи — глибокого вивчення усної народної
поетичної творчості. Народні думи і пісні, казки і прислів'я, народні
легенди і анекдоти, перекази — все це збирає, вивчає і ґрунтовно
досліджує Михайло Стельмах. Кілька років він працює науковим
співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії
Академії наук УРСР, де упорядковує і редагує збірники народної
творчості, пише наукові статті, працює над власними творами.
У післявоєнні роки М. Стельмах досить плідно виступає в різних жанрах
літератури — він пише вірші і романи, п'єси і кіносценарії, повісті і
статті. Від твору до твору зростає майстерність письменника, і Стельмах
стає одним з видатних митців українського художнього слова.
Та, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що перевагу все-таки бере в
ньому романіст, прозаїк широкого епічного-розмаху. Перша збірка прозових
творів «Березовий сік», редактором якої був незабутній Юрій Яновський,
глибокий знавець мови і неперевершений стиліст, засвідчила, що на обрії
нашої літератури з'явилася зоря першої величини. Попри всі
недовершеності, що їх відзначала критика в деяких оповіданнях збірки і
які, мабуть, неминучі в автора-початківця, твори ці відзначалися
глибоким поетичним сприйманням дійсності, відчуттям гостроти зіткнень
людських характерів і життєвих шляхів, умінням цікаво, по-своєму
самобутньо розповісти про бачене і пережите в час війни. Ця збірка
стала, ніби прологом до наступних прозових творів письменника.
У 1949 році вийшов перший великий роман М. Стельмаха — «На нашій землі»,
який автор визначив як першу книгу роману-хроніки. В 1951 році він
видає другу книгу цього роману — «Великі перелоги». Об'єднавши в один
твір обидві частини, письменник дає назву романові «Велика рідня»
(1951). За цей роман в 1951 році Михайло .Стельмах був удостоєний звання
лауреата Державної премії.
В наступні роки письменник порадував читача новими романами: «Кров
людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда»
(1961), «Дума про тебе» і (1969), «Чотири броди» (1961—1974).
За романи «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль»
Михайло Стельмах в 1961 році був удостоєний найвищої нагороди— звання
лауреата Ленінської премії, за роман «Чотири броди» в 1980 році він
одержав Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка.
В 1952 році вийшла з друку його повість «Над Черемошем», а згодом—«Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967).
У післявоєнні роки письменник продовжує писати і поетичні твори, видає
кілька збірок їх: «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається»
(1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968) та інші.
Окремо слід сказати про збірки поезій для маленького читача: Стельмах
любить дітей і давно пише для них цікаві вірші, які так сподобалися і
дошкільнятам, і школярам. Серед збірок віршів для дітей можна назвати
такі, як-от: «У сестрички дві косички», «Весна-весняночка», «В їжаковім
вітряку», «Колосок до колоска», «Як журавель збирав щавель», «Маленька
Оленка» тощо.
Як було вже відзначено, талант М. Стельмаха проявився в різноманітних
літературних жанрах. Крім згаданих вище прозових та поетичних творів,
він написав також кілька п'єс — «Золота метелиця», «Зачарований вітряк»,
«Правда і Кривда», «Кум королю»; створив сценарій документального
кінофільму «Живи, Україно!», брав участь у створенні кінофільмів за
своїми творами — «Над Черемошем», «Кров людська — не водиця», «Дмитро
Горицвіт».
Ще одна заслуга Стельмаха — перша публічна розмова про факт «незрозумілого»
голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі «Чотири
броди» (1978) С. примушує українське суспільство згадати про жертв
Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали
участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом «Правда і
кривда», творчість С. у 1960-70-их рр. схарактеризована критиками як
«політична»! (Леонід Новиченко,
1988). А ще Стельмах був особисто сміливою людиною. Мабуть
тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам'яті
українського поета, в'язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журбу.
Багато творів М. Стельмаха вийшло в перекладах на російську мову, а
також на мови білоруську, болгарську, чеську, словацьку, польську,
німецьку, .румунську, литовську та інші.
М. Стельмах — депутат Верховної Ради СРСР, нагороджений орденом
Трудового Червоного Прапора. Він виступає як палкий борець за мир,
зокрема був делегатом. Асамблеї ООН від Української РСР.
Твори письменника й надалі перебувають у шкільних програмах з літератури в
загальноосвітніх школах України, а на Поділлі Стельмаха відносять до ключових
літературних постатей краю ХХ ст.
Син М. Стельмаха — дитячий письменник, драматург Ярослав Стельмах (1949—2001, автор вистави «Синій автомобіль»).
Премії: Ленінська, Державна СРСР (обидві — 1961), Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1981).
В 1978 році Стельмаха було обрано
дійсним членом Академії наук Української РСР.
У 1946 —1952 і 1965 —1983 роках мешкав у будинку письменників Роліт, де йому встановлено пам'ятну дошку.
Помер у Києві 27 вересня 1983, похований на Байковому цвинтарі. На честь Михайла Стельмаха названо вулицю.
За матеріалами: Вікіпедії, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів
|
