Микола Костьович Зеров
(26 (14) квітня
1890, м. Зіньків Полтавської обл. — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія)
Український
літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий
перекладач античної поезії.
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в
повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя
місцевої двокласної школи.
«Батько вчитель, потім — завідуючий
городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати —
з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду
козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в
автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів
з-під Диканьки).
Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим
під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком,
академіком АН УРСР.
Початкову
освіту М.Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії.
1903 року
вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.
Саме в ній, а згодом й на
історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира,
майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов
і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.
1912 року в журналі "Світло" та газеті "Рада"
з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом
попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до
Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії.
Повернувшись
зі Златополя до Києва, Микола Зеров із 21 вересня 1917 р. почав працювати
викладачем латини у щойно відкритій Другій українській державній гімназії ім.
Кирило-Мефодіївського братства. Як виявиться, життя Зерова буде пов’язане із
цим закладом протягом цілих трьох років...
Над Софійським майданом уже пролунав
«золотий гомін»; почала свій відлік історія Української Народної Республіки. У
січні 1918 р. учні Зерова захищали Україну під Крутами, і йому довелося
промовляти над їхньою могилою, порівнюючи «крутян» із оборонцями Термопіл...
Він
розривався між гімназією та Архітектурним інститутом, де також викладав у
вечірні години, між Академією наук — і численними «одноразовими» обов’язками. А
в березні 1919 р. із рук Василя Короліва (Старого) Зеров перебрав редагування
журналу «Книгар». Тринадцять чисел цього надзвичайно цікавого часопису, що
виходив у екстремальних київських обставинах аж до березня 1920 р., — то теж
частина творчого доробку Зерова. А він же ще примудрявся займатися і
літературною працею.
Виходило,
що життя Миколи Зерова оберталося в невеликому квадраті, епіцентром якого були
Золоті ворота. Адже й до Другої гімназії звідси рукою подати, і редакція
«Книгаря» розміщувалася неподалік, у будинку №42 на вулиці Володимирській. Так
само неподалік, у Георгіївському провулку, мешкав художник Георгій Нарбут,
довкола якого гуртувалися київські інтелектуали. Серед них — Павло Тичина, Лесь
Курбас, Вадим Модзалевський, Михайль Семенко, Яків Степовий, Юхим Михайлів,
Сергій Єфремов, Пилип Козицький, Федір Ернст...
Своєю
людиною у нарбутівському гуртку був і Микола Зеров.
1920 року побачила світ
«Антологія римської поезії» у його перекладах, — обкладинку «Антології» виконав
Георгій Нарбут. Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овідій, Марціал — ось
кого Микола Зеров «змусив» заговорити українською. Відкривалася збірка
зворушливо-простодушною поезією Катулла, в якій ішлося про оплакування
«горобчика милої моєї»... Можна лише уявити, як ці Катуллові побивання над
горобчиком і над заплаканою милою озивалися в свідомості тих, хто читав рядки
славетного римлянина в Києві 1920 року. Картина майже сюрреалістична!
Понівечене місто, в якому хто тільки не «господарював» протягом останніх трьох
років: Центральна рада, Червона Армія з полковником Муравйовим і номінальним
«командармом» Юрієм Коцюбинським, знову Центральна рада, підтримувана тепер
військами кайзера, гетьман Скоропадський, Директорія, більшовики (5 лютого — 31 серпня 1919 р.), денікінці (майже до
кінця 1929-го), знову більшовики і знову УНР (тепер уже в союзі з
Пілсудським)... А 12 травня
1920-го в Києві запанувала радянська влада, — на цілих 70 років!
Що
пережив за цей час перекладач римської поезії, викладач латини, редактор
«Книгаря», автор сонетів і елегій Микола Зеров? Про це ще належить написати
його біографам.
13
лютого 1920 р. Зеров повінчався зі співробітницею Книжкової палати Софією
Лободою, племінницею професора Миколи Івановича Лободи, ректора Інституту
народної освіти. Познайомилися вони ще 1912 року, в студентській їдальні (на
нинішній вулиці Леонтовича). Мешкали на Великій Підвальній, 36 (нині Ярославів
вал), і, здавалося б, усе мало увійти в колію розміреного родинного життя.
Проте обставини 1920 року були жорстокими. 23 травня не стало Георгія Нарбута. Денікінці розстріляли
поета Василя Чумака й прозаїка Гната Михайличенка. Помер історик Вадим
Модзалевський, друг, родич і сусід Георгія Нарбута. Від рук червоних протягом
короткого часу загинули художник Олександр Мурашко, педагог Володимир Науменко,
гетьманський «міністр» Петро Дорошенко...
І все ж
життя тривало — і в ньому знаходилося місце й для отих Катуллових «плачів» над
горобчиком, які пробивалися до перекладача крізь товщу двох тисяч літ...
У жовтні
1920 р. Зерови залишили Київ і переїхали жити в Баришівку. Голодний і холодний
Київ порожнів. Вулиці міста заростали травою. У Баришівці ж було легше: Микола
Костьович викладав історію в соціально-економічній школі, де можна було
розраховувати на «пайок» (борошно, пшоно й сало), а також на дрова й гасові
лампи замість каганця.
1922
року у видавництві «Час» побачила світ збірка М. Зерова «Сонети і елегії»,
присвячена Сергієві Єфремову. Цього разу поет запропонував своїм читачам не
тільки переклади улюблених римлян, а й плоди оригінальної творчості. Дивовижно:
зовсім скоро Зерова, як і інших «неокласиків», із «правильним» ідейним блиском
у очах картатимуть за відрив від сучасності. А тим часом крізь пелену античних
алюзій у сонетах Миколи Зерова якраз і прозирає не що інше, як сучасність!
Трирічне
баришівське «сидіння» закінчилося для Миколи Зерова 1 жовтня 1923 року, коли
він знову повернувся до Києва, — на посаду професора в Київському інституті
народної освіти (так тоді називався Київський університет). Почався час
найбільшої слави Зерова. На лекції професора Зерова сходилися студенти з різних
спеціальностей. Він мав неймовірну пам’ять, блискучий ораторський хист — і
просто людську привабливість, яка по-французьки іменується словом «шарм».
Наступного,
1924 року, лекції Миколи Зерова з історії української літератури (1798-1870 р.)
вийшли друком під назвою «Нове українське письменство».
У
середині 1920-х не було авторитетнішого літературного критика, ніж Зеров. Через
те, коли в Харкові розгорілася літературна дискусія 1925—1928 рр., багато хто
чекав слова Зерова, яке мало пролунати з Києва. І він таки добряче покепкував
із войовничого невігластва у своїх статтях. Щоб пристати на геліоцентричну
систему світу, зовсім не обов’язково мати достеменні дані про соціальне
походження Коперніка, іронізував професор Зеров. «Хто перечитував
основоположників марксизму, той добре знає, що класовою точкою погляду ніколи
не можна користуватися як знаряддям проти загальнообов’язкової логіки», — так
само іронічно писав він у статті 1925 року «Європа — Просвіта — освіта — лікнеп», обстоюючи основне своє гасло:
«Аd fontes!». До джерел!
Микола Зеров підтримав Миколу
Хвильового, який теж орієнтувався на високе мистецтво, на «психологічну
Європу», протиставляючи свої гасла примітивному плужанському масовізму, що
передбачав активне залучення до літературної справи... робітників та селян.
Зеров
розумів небезпеку тотального невігластва і шукав альтернативи «обрам» у людях
широкої культури. Вже тоді, в середині 1920-х, він відчував, наскільки
небезпечними є «обри» для нього самого. І вони таки й справді нічого йому не
простять. Ні його підозрілої внутрішньої еміграції, ні його знань, ні його
друзів, ні його українства, ні його слави.
У
середині і в другій половині 1920-х рр. неокласиків картали за те, що вони
йдуть «не в ритм із добою». Любов до античності трактувалася як опозиційний виклик.
Літературні оцінки переводилися в площину політичних звинувачень. Критичні
статті набували характеру публічних доносів. Все, що писали про неокласиків
такі критики, як В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко, справді виглядало як «війна
на знищення» (Сергій Білокінь).
Настане
момент, коли у віршах Миколи Зерова з’явиться передчуття апокаліпсису. Втім, ще
1921 року в Баришівці він написав сонет «Чистий четвер», де були слова, що
віщували страшні часи:
Навколо нас — кати і кустодії
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор
Це нам пересторогу півень піє
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
1
вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладацької роботи в
Київському університеті, а ще через два місяці його позбавили можливості
займатися і науковою роботою. Саме в ці дні Зерови назавжди прощалися зі своїм
єдиним сином Костиком, який помер від скарлатини у десятирічному віці.
Він втратив останнє матеріальне опертя й
змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. У туманній синяві грудня
глухо прозвучали постріли - розстріляно Косинку й Влизька. Що залишалося 44-річному київському
професору-златоусту? Зеров ще сподівається «заховатися» в Москві, проте через
кілька місяців його все ж арештували як «ворога народу».
Наприкінці
квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було
заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: "До ніякої
контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не
можу". Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього
вилучають дві книжки: "Політика" з дарчим написом
"терориста" Г. Косинки та роман П. Куліша "Чорна Рада". Оце
й усі докази.
20 травня 1935р. його відправили до Києва. Тут і
почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи
відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом
арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня
М. Зеров "розколовся": "Я признаю себе винним у тому, що
приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної
націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і
Лебідь".
На суді, який відбувся 1-4 лютого 1936 року М. Зеров погодився зі
звинуваченням в тому, що він "входив до складу керівництва
контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення
радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної української
республіки, готувала замах на Косіора й Постишева..." "З мого боку, -
в той же час заявив він, - лише один раз зроблений заклик до терору у формі
прочитання вірша Куліша на зборах у Рильського".
Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення
списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Усі знали, що це неправда.
М. Зеров зайшов до Рильського переговорити в справі перекладів із Брюсова, над
яким вони тоді працювали. При розмові був присутній молодий письменник С.
Жигалко. Згадали про Г. Косинку, О. Влизька, О. Фальківського. Пом'янули
невинні душі. Потім М. Зеров прочитав кілька поезій - "Учись у них"
О. Фета, "Минуло літо" Я. Щоголіва та "До кобзи" П. Куліша.
Пригнічений пішов додому. 8 січня заарештували С. Жигалка. Допитували мало не
щодня. І от 25 квітня він "показав" про поминальне читання у
помешканні М. Рильського і додав, що мабуть М. Зеров якийсь особливий зміст
вклав у слова П. Куліша:
Гей, хто на сум благородний
багатий,
Сходьтеся мовчки до рiдної хати,
Та посiдаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братках.
Темно на дворi, зоря не зорiє,
Вiтер холодний од Пiвночi вiє,
Квилять вовки по степах - об ночах.
М.Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення.
Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші "учасники
групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо
менше отримали поет М. Вороний - вісім років, працівник українського
історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім
років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що
"зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у
військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання,
Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх
розстріляють", - згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.
Наприкінці зими "бандитів" було
відправлено на Північ за традиційним маршрутом: "Ведмежа
Гора-Кем-Соловки". У пункт призначення всі
"зловмисники-терористи" прибули в перших числах червня 1936 року.
Спершу режим у таборі був відносно стерпним. За станом здоров'я М. Зеров не міг
працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після
закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та
історико-літературними студіями. Про це пише в листах до дружини. Останній з
них датований 19 вересня 1937 року.
9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і
пояснень справу Зерова та ін. було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по
Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено
вищу міру покарання - розстріл.
Миколу
Зерова розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року.
Масовими розстрілами «ворогів народу» більшовицькі «обри» готувалися гідно
зустріти 20-ліття соціалістичної революції...
Микола ЗЕРОВ
НОВА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ
Коли ж то, Господи, мине нас цяя
чаша?
Ця старосвітчина, цей повітовий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша?
От Петька Стах, містечковий
сіряк,
От Вороний, сентиментальна кваша…
О ні, Пегасові потрібна інша паша,
А то не витягнe, загрузне
неборак.
Прекрасна пластика і контур
строгий
Добірний стиль, залізна колія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Хозе Ередія —
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведе тебе на справжнє верхогір’я.
***
KOSMOS
Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…
Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.
Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.
А дні летять, як вітер; рвуть
стерно
І топлять нас.
І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.
***
ПРАОСІНЬ
Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин рожевієш устами,
Очима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьм’яних, алебастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.
Проміння слів твоїх стоцвітними
огнями,
Стожарами мені горить у далині.
Ти давню праосінь нагадуєш мені:
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і злотоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла.
***
ДІВА
В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.
І бачиться: гаї і тихі плавні
Спогадують ті золоті літа,
Як люд не знав ні спису, ні щита
І війни спали, дикі та безславні.
І пролилася кров.
Дзвенить сурма;
Ступає віл під тягарем ярма,
І землю грішну кидає Астрея.
Лиш повесні в далеких небесах
Сріблиться зорями її кирея,
І згоди Колос світиться в руках.
Творчість Миколи Зерова:
Читати більше:
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=125&type=tvorch
|
