Марія Пригара
(20 лютого 1908 – 8 вересня 1983)
Марія Аркадіївна Пригара народилася 20 лютого 1908 року в Москві у родині службовця. У 1931 році здобула вищу освіту в Київському ІНО (інституті народної освіти). Працювала в газеті «Пролетарська правда», у видавництвах. Під час війни – на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові. У 1945 –1950 роках була заступником редактора журналу «Барвінок».
Перші книжки для дітей вийшли 1929 року. Це «Весна на селі» та «Дитячий садок». Десятки книжок Марії Пригари виховували в кількох поколіннях українських дітей любов до батьківщини, її історії й природи. Це й пейзажні поезії «Ми любим сонце і весну», і «Місто чудес», і особливо такі історичні казки й повісті, як «Козак Голота» /1966/, «Михайлик – джура козацький», «Як три брати з Азова тікали», «Маруся Богуславка», «Тече Дніпро в синє море» та інші.
За «Вибрані твори. В 2-х томах» /1978/ Марія Пригара була удостоєна премії імені Лесі Українки /1979/.
Іншу грань ліричної героїні поетеси розкривають її збірки «дорослої» лірики: «Дорогою війни» /1944/, «Напередодні» /1947/, «Сестри» /1948/, «Надвечір’я» /1977/.
Плідно працювала Марія Пригара у царині художнього перекладу. Її перу належать українські переклади роману «Фараон» Б. Пруста, поеми М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?», романів та повістей Ванди Василевської «Вогні на болотах», «Райдуга», «Просто любов». «Кімната на горищі», «Пісня над водами», романів В. Реймонта «Селяни», Елізи Ожешко «Хам», Єжи Путрамента «Роздоріжжя», як бачимо, переважно з польської, якою письменниця володіла досконало.
Пішла з життя Марія Аркадіївна Пригара 8 вересня 1983 року. На київському будинку «Роліт», що на вулиці Михайла Коцюбинського, на знак вшанування нам’яті її встановлено меморіальну дошку.
ЛІТЕРАТУРА
-
Пригара М. А. Михайлик – джура козацький: Іст. повість: Для мол. та серед. шк. віку. – К., 2004. – 146 с.: іл. – (Козаченьки).
-
Пригара М. А. Козак Голота: Зб. оповід. за мотивами укр. нар. дум. – К., 1966. – 80 с.: іл.
-
Пригара М. А. Вибрані твори: Для мол. шк. віку. – К., 1978. – Т.1–2.
-
ХХ сторіччя української поезі: Антологія „Вітчизни”: Марія Пригара (1908–1983) // Вітчизна. – 2005. – №7/8. – С.109–118.
-
Марія Пригара // Дивосвіт „Веселки”: Антол. л–ри для дітей та юнацтва: В 3 т. – К., 2005. – Т.2. – С.301–308.
-
Ярмыш Ю.Ф. Мария Пригара // Ярмыш Ю.Ф. Детская литература Украины: Очерки. – М., 1982. – С.202–216.
-
Лучук В. Щасливий дар: [Про перекладацьку майстерність Марії Пригари] // Літ. Україна. – 1978. – 7 берез.
-
Шкаровська І. Такими були ми... // Вечір. Київ. – 1978. – 20 лют. – (Письменник про письменника).
ПОЕЗІЯ
Я міняла тебе на задихані будні,
Я не раз одверталась, уздрівши тебе вдалині.
Все одно ти до мене в хвилини приходила трудні,
І пліч-о-пліч ставала, й дивилася в очі мені.
Ти – як правда моя!
Вже блукать самотою несила.
Ти – як совість моя!
Уже права мовчати нема...
Подаруй мені степ, де зоря розпросторила крила
І не вірить, що згасне, і червінь над степом здійма.
Подаруй мені світ, невсипущої творчості повен,
Де безсонні вогні серед ночі бредуть в далечінь.
Подаруй мені світ, де тривога вирує, як повінь,
Підбиває на бій.
І ніколи не скаже: «Спочинь!»
І не кидай мене... Хай я знаю, що серце не вмерло,
Що довіку, довіку ітиму з тобою опліч
В ту заобрійну даль, де зоря багрянці розпростерла
І не вірить, що згасне... Не хоче повірити в ніч!..
ДОЧКА СПИТАЄ...
Дочка спитає: – Прийде тато? –
Я їй ні слова не скажу,
Вже ронить день на сніжні шати
Вечірню прозолоть-іржу.
І що ми, доню, пригадаєм
У тоскну цю вечірню мить?
Сідає сонце десь за гаєм
І сад червневий червонить.
А тато наш іде із дому
У західний тривожний час.
Спинившись в промені хиткому,
Він довго дивиться на нас,
І тихо скаже на прощання
У збагрянілому саду:
– Не плачте. Це хіба востаннє?
Все буде добре. Я – прийду.
Ну, що ж... І цього вже багато –
Нести цей спогад крізь життя.
Все буде добре. Прийде тато,
Моє дитя...
1943
ПЕРЕПРАВА
Ну, що про це розказувати довго?
Дали наказ – усе було як слід.
Прийшли вночі...
– Ось, – кажуть, – переправа! –
І справді чуть: шумить, біжить Дніпро...
І так мене за серце ухопило!
Два роки думав, бачив уві сні,
Що проб’ємося ж, вийдемо на берег
І нап’ємось дніпрової води.
Аж бачу: хлопці стали на коліна,
Як моляться, із пригорщ воду п’ють...
І тихо скрізь, ніде ані шелесне,
Лиш зброя брязне, вітер прошумить,
Та йдуть полки, мов хвилі напливають.
А темінь же кругом, хоч в око стрель!
Ані плота, ні човника немає.
Та все вродилось, наче з-під землі.
– Вперед! –
І ми посунули по кручі. Що далі?
Пам’ятаю темну воду,
Струмка дзюрчання в нашому човні,
Та вітру свист, та частий хлюпіт весел.
Вже онде берег...
Швидше! Ще раз! Ще!
Десь на косі запахли гостро лози,
І раптом щось крізь темінь як сяйне!
Мов десять сонць проблиснуло над нами.
Ракети!
Й видко стало, мов удень,
Дніпро, й кущі, і прибережні кручі.
Уздріли, гади!
Що тут почалось!
Вода, немов у пеклі, закипіла.
А ми пливем! А ми вперед пливем!
От-от, ще трохи.
Раптом вибух! Міна!
Що далі?
Я раптово йшов на дно,
І виринав, затисши автомата,
І ще гармату підпирав плечима,
І бився, й плив у крижаній воді.
І сотні хлопців плинули за мною...
Аж раптом – дно! І глина під ногою!
Що,гаде, взяв??
Добрались, допливли!
Злі, як чорти, ми кинулись на берег
І першу кручу з боєм зайняли.
...Так почалась Дніпрова переправа!
БУВ СОРОК П’ЯТИЙ РІК...
Лунав зі сходу грім гармат,
І мчала хуга вслід.
З містечка прусського солдат
Кульгав у білий світ.
Він у бувальцях побував,
Він знався на війні,
Хоча траплялось, що не знав,
Чи ще живий, чи ні.
Але вперед марширував:
Наказ – це є наказ!
В Ростові зранений упав –
Ото був перший раз.
Та ледве звівся – в бій пішов,
Не думавши чому.
«Ти землю матимеш за кров!» –
Вчувалося йому.
Так фюрер мовив недарма,
Як слав солдата в путь.
Тут, звісно, помилки нема:
Ніяк не може буть!
Але вогнем «катюш» пекло,
Обвал осколків сік.
Пробило ногу під Орлом,
На Віслі — правий бік.
Потішив лікар:
– Не сумуй!
Побачиш рідний край.
Удома тиждень погостюй
І знов на фронт вертай!
Лиш хто гадав, що доля зла
Такий несе одчай?
З коханцем жінка утекла,
Не мовивши: «Прощай!»
Лягли від бомби мати й брат,
Загинув з ними син.
Стояв солдат, мовчав солдат
Весь день серед руїн.
Махнув рукою – й знову в путь,
Вином заливши біль,
Аби хоч трохи позабуть,
Аби втекти звідсіль.
А лихо сунеться за ним,
Неначе тінь важка.
Хотів зайти в селянський дім –
Напитись молока.
Та господиня вийшла в двір
І вигнала з воріт.
«На фронт вертайся, дезертир!» –
Таке гукнула вслід.
Хотів ударити в злобі,
Та ледь себе зборов.
– Спасибі, краю мій, тобі
За ласку і любов!
І тут на білині доріг
Озвався шерх лопат.
На людях чорних номерів
Не криє снігопад.
Смугасті роби, згаслий зір:
Знать здалека біду!
Іде тотальник-конвоїр,
Куняє на ходу.
То в’язнів прокидати сніг
Пригнали з таборів.
Чому ж солдат звернув до них,
Не думав, а побрів?
І враз немов прикутий став,
Вгадавши росіян.
Чому – не думав, а спитав:
– Є закурить, Іван?
Одбуркнув в’язень:
– Ще чого!
Ото прийшла напасть!
Іди до фюрера свого:
Нехай курити дасть!
А другий хрипко проказав:
– Не в тім, браточок, суть!
До ручки, бач, довоював:
Не зна, куди звернуть...
– Капут! – солдатові махнув. –
Ти Гітлеру не вір!
А зараз геть, мов тут не був,
Бо встрелить конвоїр.
Б’є стежку лютий снігопад,
Гуде, аж стогне ліс.
Бреде, клене війну солдат
Та схлипує
без сліз.
А схід обвалом канонад
Ворожу землю сік.
Ішла в Німеччину війна,
Був сорок п’ятий рік!
МАТИ
Сумних очей печаль безсила,
У глибині застиглий жах,
І це пожовкле і несміле
Дитя у тебе на руках.
Одним-одна утіха квола,
Єдина ниточка в житті,
Яка крізь смерть, крізь муку й голод
По цій вела тебе путі.
І що ти з ним робила, мати,
У ті глухі, криваві дні?
Яке жило в тобі завзяття,
Не бачене у давнині?
Яка тебе тримала сила,
З яких відроджена століть?
– Чекала, вірила, терпіла,
Ночами кликала: прийдіть!
А в серці іскорка нетлінна:
– Вона мине, фашистська ніч!
Ми виживем, моя дитино!
Ми нашим вийдемо навстріч!
Ми будем жити, жити, жити!
...І от воно – усе як є.
Стоїш з дитям.
Живий, невбитий,
З руїни Київ устає.
Усе, як снилось в ті хвилини:
Ідуть бійці, лунає спів.
І ти до них здіймаєш сина
Безсмертним рухом матерів.
МИНУТЬ РОКИ
Оксані Іваненко
Минуть роки у димній далині,
І, як життя згасатиме на схилі,
Ми знов ці дні, прекрасні і страшні,
Згадаємо, притихлі й посивілі,
Як ми жили – і юні і старі:
Буденний люд – не вої, не солдати;
Як ми жили – дружини й матері,
Яких тепер і ймення не згадати.
Яким тоді горіли ми вогнем,
Не знати де для нього взявши сили,
Як ми коханих ждали день за днем
І в чорну смерть повірити не вміли;
Як ми сивіли потай – молоді,
Ховаючи дбайливо наші муки,
Як добре ми навчалися тоді
Терпіння – невеселої науки.
І знали ми, з останніх тайних сил:
Настане день – оте жадане свято,
Усі прийдуть, і сядуть всі за стіл,
І тільки нам нема кого чекати...
Ну, що ж... можливо, це й не дивина...
Та в час, коли зійдуться всі дороги,
Ми скажемо:
– Сплатили й ми сповна
Оте, що звуть ціною перемоги!
ЗУСТРІЧ
Так ось це спіткання, незміряне словом,
Найперша хвилина, страшна і щаслива,
Що болем тебе обіймає, раптовим,
Таким, що і в серце прийнять неможливо.
Ти поруч, – а я ще повірить не смію.
Боюся поглянуть, рукою торкнути,
За всю ту безсонну, нічну безнадію,
Де ніяк чекати і ніяк забути.
Живий! – Значить можна і смерть побороти!
Живий! – Значить можна устати з могили!
І от я їх бачу, приховані доти,
Життя й боротьби невмирущої сили.
А вже у вікні воскресає світання.
Несказаних слів залишилось без ліку.
Отак починається мить пізнавання,
Яку зберегти нам судилось довіку.
Квітень 1946
***
Ні, ні, нехай минає час!
Навіщо нам старіть,
Коли з життям єднає нас
Чимраз міцніша нить!
Коли ночей морозний дим
І ранки голубі
Здаються дивом молодим,
Дарованим тобі,
І клен у димці золотій,
І сизий виноград,
І весь цей світ, навіки твій,
Збагачений стократ.
Бо віддає таємний чар,
Заховане тепло
Оте життя, що нам як дар
Збережене було.
ТАК ПОЧИНАЛАСЬ ПІСНЯ...
Виорала бідна вдова
мислоньками поле...
З народної пісні
Так починалась пісня з давнини:
Не спав синок, веселі мружив очка.
А кіт мурчав, в колиску кликав сни.
І раптом мати завела «Коточка».
Не знала, звідки бралися слова...
З думок тікали втома і турбота.
Синочок спить, а мати все співа,
І під віконним бродить сон-дрімота.
....Ростуть сини.
Та батька вже нема...
Поріс горбочок м’ятою й барвінком.
І ти сама... Куди не кинь— сама!
Кохай дітей, гляди хазяйства, жінко!
На межах ліловіє сон-трава,
Вітрисько землю сушить нетерпляче.
Стоїть у полі молода вдова,
І оре поле мислоньками, й плаче.
Ховають очі хмурі орачі;
Найстарший син у дядька просить плуга,
Та мати знов заплаче уночі,
І пісня в темінь вихлюпне, як туга.
Вона колись, мов птах, злетить до нас,
На крилах горе несучи вдовине,
І голосом озветься в тихий час,
І стежку з серця в серце перекине.
МОЖЕ, Й СКОРИТЬСЯ...
Може, й скориться серце втомі,
Може, й спинить свою ходу –
В першій бурі, у дальнім громі
Все одно я до вас прийду!
В небі хмаркою перелину,
Бризну дощиком на траву.
Тихим трепетом тополиним
У розмову вплетусь живу.
І юнак, що почув раптово
Шелестіння легке й смутне,
Ще несказане знайде слово
І про себе його шепне.
І в тій пісні, що ледве мріє,
Ще не названій на ім’я,
Мабуть, він доказать зуміє
Те, чого не сказала я...
ОНУКИ
Онуки мої, онуки!
Від прикорня щедра парость.
Оце вже й скувала руки
Засвідчена ними старість...
Стріла прошиває ряску;
Звелася Царівна-жаба.
...Сиджу, бурмочу їм казку –
Така традиційна баба!
Слова – ніби стертий спомин,
Та в тишу пливе кімната,
Вщуха горобиний гомін,
Темнішають оченята.
– Чого ж ви такі тривожні,
Веселі мої вояки?.. –
Я вгадую в личку кожнім
Любові своєї знаки.
Немов з давнини воскресла,
Стоїть, простягає руки...
Замурзана, буйна весно!
Онуки мої, онуки!
ТАКИМИ БУЛИ МИ...
Такими були ми...
Нестримної вдачі!
Не міряли праці, не мірили сили.
Жили та буяли під небом гарячим,
А трапиться щастя – мов квітку, носили.
А трапиться горе – приймали на плечі:
Ділили на всіх, що країні припало.
Ішли, не спинялись в безтямній хуртечі,
І сонце безсонне нам стежку тримало.
Могли в міжпланеття розкинути крила.
В безмежжя зухвало мостити дорогу.
...Такими були ми...
Нам доля судила
В кривавому гарті верстать перемогу.
Дали її дітям – як пам’ять, як совість:
Нехай у найдальші сторіччя вестиме!
Читайте, нащадки, неписану повість:
Такими були ми!
Такими були ми!
|
