Про чільне місце майстра слова в історії України кінця ХХ століття Іван Дзюба писав: „ Ваша висока гуманістична творчість у всі часи не давала згаснути промінцеві надії на кращу долю рідного народу, соборними дзвонами будила незнищенну жагу до волі, правди, до усвідомлення коренів своїх і чистих витоків”.
Творчість Олеся Гончара відома й шанована в світі. Його твори перекладено більш як 40 мовами, неодноразово перекладалися вони в багатьох країнах, де мають певне коло своїх шанувальників. Свідченням високого авторитету Олеся Гончара не лише в Україні стало присудження йому Міжнародним Біографічним центром у Кембриджі (Англія) почесного титулу „Інтелектуал світу 1993 року”.
Життєвий шлях розпочався письменника у селі Ломівка, що знаходилося в передмісті Катеринослава (нині Дніпропетровськ), де він народився 3 квітня 1918 р. у робітничій родині. Олесь Терентійович рано втратив батьків. З трьох років ним опікувалися дідусь і бабуся, що жили у слободі Суха на Полтавщині. Перші уроки добра й краси, чесності й душевної щедрості йому дала бабуся, неписьменна та віруюча селянка, яка мріяла бачити онука освіченим чоловіком і великою Людиною.
Семирічку хлопець закінчував у сусідньому селі. Саме тут старий досвічений учитель, що викладав рідну мову і літературу дав йому, як згадує Гончар, „це чисто українське ім’я Олесь”.
Першими літературними вчителями його були Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Іван Нечуй–Левицький, Панас Мирний, Андрій Головко, Степан Васильченко, Григорій Косинка, чиї твори він читав і перечитував з насолодою.
Наполегливим був шлях юного Гончара до освіти. Спочатку він вступив до Харківського технікуму журналістики, де брав участь у літературному гуртку, намагався потрапити до студії при Будинку письменників ім. В. Блакитного. Саме під час навчання в технікумі він багато займається самоосвітою, робить перші спроби друкуватися в „Літературній газеті”, „Комсомольці України”, „Піонерії”... Цей час Олесь Гончар вважав „справжнісіньким учнівством”, але його публікації таки були помічені Ю.Яновським, А. Малишком, П. Панчем.
Після закінчення технікуму він працює в газеті „Ленінська зміна”.
У 1938 р. О.Гончар вступає до Харківського університету (філологічний факультет), який „на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби”. У цей час він пише оповідання, повість „Стокозове поле”, наукове дослідження про „Мойсея” І. Франка, збирає матеріал для роману про Григорія Сковороду. Під час навчання в університеті Олесь Гончар потоваришував з поетом і письменником Григорієм Тютюнником, який згодом став прообразом Богдана Колосовського у романі „Людина і зброя”.
У 1941 р. вони разом йдуть на фронт у складі студентського батальйону. Під час війни Олеся Терентійовича було двічі поранено: вперше – в боях за Київ, на річці Рось в липні 1941 р., вдруге – восени, між Полтавою і Харковом. Дорогами війни він пройшов із гвинтівкою в руках аж до Праги. Мав бойові нагороди – три медалі „За відвагу”, ордени Слави і Червоної Зірки, медаль „За оборону Києва”. В години перепочинку з–під його пера виходять вірші, що друкуються у фронтовій пресі. Саме ці вірші стали основою окремої збірки „Фронтові поезії” (1985 р.) як згадка про бойових побратимів.
У грудні 1945 р., після демобілізації, Олесь Терентійович оселяється у старшої сестри в Дніпропетровську, де завершує навчання в університеті.
Враження, навіяні війною і пережиті серцем, примусили взятися за перо. Сторінка за сторінкою народжується майбутній роман „Прапороносці”, Одночасно 1946 року в журналі „Україна” вийшла друком новела „Модри Камень”, яка була „освистана” тодішньою критикою за начебто невдалу тематику і фальш у зображенні почуттів (кохання радянського солдата до дівчини–іноземки). Автора за це звинувачували на зборах, йому погрожували виключенням з університету.
Цього ж року у журналі „Вітчизна” вийшла перша книга трилогії „Прапороносці” – „Альпи”.
Влітку 1946 р. Гончар захистив дипломну роботу на тему: „Новели Василя Стефаника”. Невдовзі він вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР.
Від цього часу розпочинається професійно–письменницьке життя Олеся Терентійовича Гончара.
Після виходу окремими частинами у 1947–1948 рр. в журналі „Вітчизна” (з благословення Ю. Яновського) другої („Голубий Дунай”) і третьої („Злата Прага”) книг трилогії „Прапороносці” до автора приходить справжнє визнання. Ці твори відзначено двома Сталінськими преміями (відповідно 1948 і 1949 рр.). Олесь Гончар завжди згадував схвальний відгук Юрія Яновського про найбільш дорогий для нього твір, написаний у перші повоєнні роки – роман „Прапороносці”, підтримку досвіченим прозаїком його публікації в журналі „Вітчизна”, дружні поради Яновського–редактора щодо поліпшення мовної майстерності.
В цей же час Гончара приймають до Спілки письменників.
Згодом з’являється повість „Земля гуде” про полтавських підпільників, 1949 р. – збірка „Новели”. У 50–х рр. автор завершує і публікує повісті „Микита Братусь”, „Щоб світився вогник”, романи „Таврія” і „Перекоп” про революцію і громадянську війну в Україні.
А потім прийшли 60–і роки – роки хрущовської „відлиги” і ХХ з’їзду партії, де було розвінчано культ особи Сталіна. Це був час найпліднішої праці Гончара, твори якого органічно вписалися в літературу „шістдесятників”. Серед них – роман „Людина і зброя” (1960 р.), удостоєний Державної премії ім. Т.Г. Шевченка в 1962 р., та роман у новелах „Тронка” (1963 р.), за який 1964 р. було присуджено Ленінську премію.
Творчі здобутки настільки окрилювали митця, що він часом забував, що є невільником існуючої тоталітарної системи, яка може принижувати людську гідність і жорстоко карати непокірних. Під впливом цих настроїв був написаний роман „Собор” (1968 р.), вилучений реакційною критикою з літературного процесу і заборонений на 20 років. Роман викликав неабиякий читацький інтерес, обговорювався і поширювався серед громадськості. Він став одночасно болем і гордістю автора.
Принижений тиском критики, О. Гончар намагається спрямувати свою творчість у загальне русло. Ці настрої відтворилися в суспільних ідеях, що лягли в основу романів „Циклон” (1970 р.) і „Берег любові” (1976 р.), повісті „Бригантина” (1973 р.). У 1982 р. автору присуджено Державну премію СРСР за роман „Твоя зоря” (1980 р.).
Навчений гірким досвідом, але небайдужий до суспільних проблем, письменник не міг замовчувати наболіле, що знайшло відображення на цьому етапі творчості. Гончар повертається до жанру, з якого починав – новели, виступає як письменник–публіцист, літературознавець, культуролог, критик. Йому належать книги статей „Наше письменство” (1972 р.), „Письменницькі роздуми” (1980 р.), „Чим живемо” (1991 р.). Понад 1000 статей, промов, нарисів, інтерв’ю, листів, привітань, некрологів, записів до книг музеїв, теле–, радіовиступів тощо – такий підсумок творчої праці Олеся Гончара на ниві публіцистики.
О. Гончар – неповторний класик письменницької публіцистики ІІ пол. ХХ ст. В основу провідних мотивів його публіцистики лягли віковічні питання буття українського народу, його минуле, сучасне та майбутнє. У мотивах державотворення. взаємин митця і влади, розвитку національної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереження довкілля, оцінці мистецької спадщини та її найвидатніших представників, ролі молоді в майбутньому нашої держави простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення і оцінки дійсності.
Влада намагалася приручити яскраву особистість митця, зробити його своїм речником. Олесь Гончар обіймав відповідальні посади, мав нагороди: член ЦК Компартії України, кандидат у члени ЦК КПРС (з 1976 р.), депутат Верховної Ради СРСР 6–11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, Герой Соціалістичної Праці, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, лауреат багатьох державних премій. З 1959 по 1971 рр. він очолював Спілку письменників, робив все для збереження і захисту української мови від зруйнування і знищення. За цей час імена багатьох письменників було реабілітовано. Він боронив і захищав переслідуваних владою митців слова, зокрема В. Земляка, І. Чендея, Ліну Костенко і Григора Тютюнника. Першим дав позитивну оцінку творчості Василя Симоненка. Тому ім’я Гончара ототожнюють з поняттям „національне відродження”.
Останні роки життя письменника збіглися з першими кроками молодої української держави.
Ідея незалежності України завжди була болючою думою О. Гончара, його натхненням, його соборним дзвоном, закликом до порятунку нації. І коли захистив честь народу від шовіністичного дурману (всі українці зрадники, бо були на окупованій території) своїми „Прапороносцями”, і коли писав антикультівський роман „Тронка”, і коли першим в українській літературі доторкнувся до теми голодомору в романі „Людина і зброя”, і коли будив „лукаво приспану” імперією історичну пам’ять у „Соборі”, розвінчував спустошення душ „подвійною мораллю” панівної комуністичної ідеології у своїх блискучих новелах. Повсякчас гнівно таврував яничарів, тих, хто заповзявся із сатанинською послідовністю перетворити Україну в полігон, Чорнобиль, духовну пустелю.
З самовідданим подвижництвом О.Т. Гончара український народ пов’язує ті авангардні події, якими почалося відродження України, державне оформлення її самостійності, суверенітету – це Рух, „Просвіта”, Референдум, Всесвітній форум українців.
Доля України, любов до рідного народу підтверджують його слова, записані в щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 року: „Дякую Богові, що дав мені народитися українцем”.
ЛІТЕРАТУРА
Гончар О.Т. Твори: В 12 т. / НАН України, Ін–т л–ри ім. Т.Г. Шевченка; Редкол.: М.Г. Жулинський (голова) та ін. – К., 2001–2005. – Т. 1–5.
Гончар О.Т. Твори: В 7 т. / Передм. І. Драча. – К., 1987–1988. – Т. 1–7.
Гончар О.Т. Твори: В 6 т. . – К., 1978–1979. – Т. 1–6.
Гончар О.Т. Вибрані твори: В 4 т. – К., 2005. – Т. 1–4.
Гончар О.Т. Прапороносці: Трилогія / Післясл. В. Коваля. – К., 1995. – 463 с.: портр.
Гончар О.Т. Собор: Роман. – К., 1989. – 270 с.: портр.
Гончар О.Т. Щоденники: В 3 т. / Упоряд., підгот. текстів, іл. матеріалу та передм. В. Гончар. – К., 2002–2004. – Т. 1–3.
Про нього
-
Бунчук Т. Художньо–образна колористика в романах О. Гончара // Роди і жанри л–ри: Зб. наук. праць за матеріалами міжвуз. конф., присвяч. пам’яті проф. Г.А. В’язовського. – Одеса, 1997. – С. 181–182.
-
Високоліття: Олесю Гончару 75: Зб. матеріалів / Ред.–упоряд. В.Я. П’янов. – К., 1993. – 214 с.
-
Галич В.М. Образ України у творчості Олеся Гончара (на матеріалі антропонімів) // Відродження укр.. державності: проблеми іст. І культури6 Матеріали міжнар. наук. конф. (Одеса, 1996). – Одеса, 1996. – Ч. 1. – С. 139–140.
-
Галич В.М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності / Київ. нац. ун–т ім. Т. Шевченка; Ін–т журналістики; Луган. нац. пед. ін.–т ім.. Т. Шевченка. – К., 2004. – 814 с: портр.
-
Гоян Я.П. Собор української душі: Літ. портрет О. Гончара. – 2–е вид. – К., 2005 – 62 с.
-
Гуменний М. Про жанрову специфіку романів О. Гончара // Роди і жанри л–ри: Зб. наук. праць за матеріалами міжвуз. конф., присвяч. пам’яті проф. Г.А. В’язовського. – Одеса, 1997. – С. 180–181.
-
Гуменний М.Х. Поетика романтичного жанру Олеся Гончара: проблеми типологій. – К., 2005. – 238 с.
-
Забарний О.В. Тема України в романі Олеся Гончара „Прапороносці” / Ніжин. держ. пед. ін–т ім. М.В. Гоголя: Наук. зап. – Ніжин, 1997. – Т. 17, кн. 1. – С. 5–8.
-
Зобенко М.О. Українське небо Олеся Гончара: есеї, студії, полеміка / Ред. Н. Кіт. – Львів, 2003. – 173 с.: іл., табл., портр., фот.
-
Кореневська Л.Є. Міфологізм роману О. Гончара „Собор” // Літературознавство, „Просвіта” і духовний ідеал українця: (матеріали всеукр. наук.–практ. конф.). – Кривий Ріг, 1994. – С.22.
-
Корецька Л.П. Слово як „Божа гармонія” в житті і творчості Олеся Гончара // Мова і культура: Наук. щоріч. журн. – К., 2002. – Вип. 4, т. 4, ч. 1: Мова і художня творчість. – С. 143–153.
-
Пінчук С. Кінець операції „Собор” // Волинь–Житомирщина: Іст.–філолог. зб. з регіон. проблем. – Житомир, 1998. – №3. – С. 122–143.
-
Сверстюк Є. Собор у риштованні: Документи ІІІ / Передм. М. Антоновича. – [Paris]: [Baltimore], 1970. – 173 с.: портр.
-
Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в сусп.–політ. житті України, 60–80–і рр. ХХ ст.: Зб. документів та матеріалів / Ін–т історії України НАН України та ін.; Упоряд., передм., комент., імен. та геогр. покажч. Тронько П.Т. та ін.; Наук. ред. І.М. Дзюба. – К., 1999. –304 с.: фотоіл.
-
Чорна М. Колористика О. Гончара // Зб. наук. праць „Південний архів” (філолог. науки). – Херсон, 2002. – Вип. 17. – С. 116–120.
Джерело: nplu.kiev.ua
