Анатолій Георгійович Костецький
(1948-2005)
 «Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики...», - цими словами майже кожного ранку упродовж кількох років вітав, як ніхто по своєму, слухачів популярної радіопередачі «Пригоди славнозвісних книг» Анатолій Георгійович Костецький. Усе, що написане цим письменником, неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з дітей. А все це тому, що Анатолій Костецький вмів ніби не виходити з віку своїх героїв — бути або ж ровесником читача, або ж не набагато за нього старшим. Так добре він знав і відчував той світ, у якому вчаться, мріють, дружать і бешкетують герої його пригодницьких повістей і віршів.
«Костецький справжній дитячий письменник, як то кажуть, від Бога. Причому цілком оригінальний, ні на кого не схожий», — справедливо зауважив свого часу добре відомий дітворі Всеволод Нестайко.
Народився А. Г. Костецький 6 грудня 1948 р. у Києві в сім'ї вчителів. Про своє дитинство розповідає з гумором: «Дитинство було важке: класний керівник тато; «нормальні» діти після школи відпочивали від учителів, а в школі від батьків а у мене вчителі і вдома, і в школі...». У п'ять років хлопець сам читав і писав, навчився грати в шахи й плавати. Відтоді не розлучався зі спортом, книгою, пером. Ще в дитячому садку, коли його, малого, дорослі запитували «Ким ти хочеш бути?», він упевнено відповідав: «Письменником!» І через багато років, коли Богдан Чалий запитав вже відомого тоді літератора Анатолія Костецького: «Не шкодуєте, що стали дитячим письменником?», він відповів: «Тільки дитячим! Нас, дитячих, читатиме мінімум два покоління. Адже батьки передають своїм дітям те, що їм подобалося в дитинстві. Читатимуть власним дітям літературу, яка колись припала їм до серця»
Після закінчення школи в 1963 році Анатолій Костецький навчався в технікумі радіоелектроніки, потім у Київському університеті. Закінчивши аспірантуру, Анатолій Георгійович одинадцять років працював в університеті, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах. У 80-х роках він залишив цю роботу — обрав літературу.
Ще в першому класі у Анатолія Костецького був зошит із власними віршами. У п'ятому він отримав на шкільному конкурсі диплом за вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Друкуватись почав «аж» у двадцять років. Свою літературну творчість А. Г. Костецький розпочав з ліричних віршів про природу та кохання. 1967 року доля звела поета-початківця з Михайлом Стельмахом, який щедро почав ділитися з ним таємницями творчості. Він порадив Анатолію Костецькому писати для дітей і через кілька років уже був редактором першої його книжечки «Джміль про сонечко гуде» (1972).
Анатолій Костецький — автор понад п'ятдесяти поетичних і прозових книжок: «А метеликам весело», «Весняні дарунки», «Все про мене», «Лист до птахів», «Де літо живе?», «Батьки нас не розуміють», «Бюро знахідок», «Постукай у моє вікно», «Все — як насправді», «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь!», «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків», «Мої та твої таємниці» та інших.
У віршах, казках, повістях-казках Анатолія Костецького вибудоване ціле місто з вулицями й провулками, узвозами і майданами, палацами і звичайними будинками. У ньому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують меткі, балакучі, ліниві, непосидючі сьогоднішні хлопчики та дівчатка. «В жодного поета не знайде читач стількох шкільних сюжетів. Анатолій Костецький — один із чільних співців шкільної вольниці. Тепло, але часом і дошкульно, говорить він із нашим школярем — володарем чи не найважчого в світі портфеля. І не без моралі. Рідкісно поєднуються в нього вагома сатира з цілющою батьківською усмішкою», — зазначав Б. Чалий.
Твори А. Костецького перекладено російською, молдавською, чуваською, польською, німецькою, угорською та іншими мовами. Чимало їх є в підручниках для молодших школярів. Поет і сам багато часу віддавав перекладам з англійської, німецької та деяких слов'янських мов. Він є автором статей з питань теорії, історії та критики дитячої літератури.
Талановиті твори А. Г. Костецького та його лицарське служіння дитячій літературі відзначено літературними преміями імені М. Трублаїні, імені О. Копиленка та однією з найвищих літературних нагород України — премією імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва.
МОРОЗ
Такий мороз на річку сів,
що та аж заіскрилась,
і вже не видно окунів
крізь паморозь на кризі.
Гасають по лісах зайці,
щоб трішки обігрітись
Тремтять на вітрі горобці,
кошлаті та сердиті.
І лиш веселі снігурі,
яким вже тепло навіть,
мов дивні вогники,
згори у синій сніг пірнають.
Починається весна
Знов
починається весна —
знов
починаються
дива!..
То серед двору
із-за снігу
раптово
визирне
трава,
то раптом
лагідні веснянки
засіють
щоки та носи
чи розщебечуться
ще зранку
птахи
на сотні голосів!
А вчора!!
Вчора!
Що й казати!
Всі веселилися
до сліз:
Славко —
дражнила й задирака! —
Наталці
проліски приніс!..
І зовсім це
не дивина —
так
починається
весна!
Сьогодні все навкруг – не так...
Сьогодні все навкруг – не так...
Чомусь задачка – непроста,
Чомусь цукерка не солодка,
Проміння сонячне холодне,
І навіть запахуща диня
Чомусь не пахне зовсім нині...
У чому річ? Скажу вам прямо:
Образилась на мене мама..
Піду пробачення попрошу –
Хай знову стане все хорошим.
Збори
На тему «Я і ввічливість»
ідуть у класі збори.
На тему,
дуже звичну нам,
Вікторія говорить: —
Почну з Вітька,
бо він себе
поводить некультурно,
він хоч і виріс до небес,
а розум — наче в курки!
— Сама ти курка -
звивсь Вітько.
- Ще побазікай трохи,
Так я тебе
Через вікно геть викину за ноги!
— Диви який!
— Лінтюх!
— Тюхтій! — наскочили дівчата.
— Женіть його під три чорти!
Він може все зірвати.
А хлопці що?
Та хлопці — враз:
— Гей ви, сороки, цитьте!..
І от уже вирує клас:
не збори — справжній диспут.
— Ти бевзь!
Не лізь, бо в лоба дам!
— Мовчи, дурний гіпопотам!
— А ти — зелений крокодил!
— А ти — старий пузатий віл!
— А ти — жираф!
— А ти!.. А ти!..
Отак з усіх кутків
Летить, аж чути в коридорі!..
На тему «Я і ввічливість»
ідуть у класі збори.
У гостях
У Віті — день народження.
Ми всі туди запрошені
і ввечері о шостій
прийшли до нього в гості.
Нам одчинила двері
мала сестричка Віті
І зразу запитала: «Хто ноги з вас не витер?
В нас килим — не для того, аби його бруднити!
Ану, біля порога знімайте черевики!
Та подарунки зразу
давайте, я сховаю,
Та кришталеву вазу
не скиньте! Я вас знаю!
Ви думаєте: просто
отак ходити в гості?
А це — наука справжня,
відповідальна справа!
І меблі у вітальні
не мацайте руками,
І пальцями по стінах
не мажте — будуть плями…»
Іще сестриця Віті
щось стала говорити.
Та ми її не слухали —
хіба ж це варто слухать?!
Ми від її «гостинності»
помчали геть щодуху,
бо справді: ох, не просто
отак ходити в гості. |
