65-та річниця Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.
 Вже минає
шістдесят п’ять років з часів закінчення Великої Вітчизняної
війни, але й досі пам’ять про
ті страшні часи живе в людських серцях.
Вірші поетів, що пройшли крізь воєнні
лихоліття , залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його
щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів.
Саме живі,
справжні слова поетів можуть допомогти нам, сучасним людям, не тільки дізнатися
більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого,
зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, мирна праця та
світла людська усмішка.
Вірші про Велику Вітчизняну війну
Максим Танк
Ми повернемось
В'їдався в очі попіл бою,
Димами слався по ріллі.
Ми відступали і з журбою
Палили хати у селі,
Щоб під ногами людожера,
Ввібравши наш великий гнів,
Кипіли ріки і озера,
Вогонь розплати пломенів.
І всюди, в полі і в окопі,
Де посивіли стебла трав,
Душив катів гарячий попіл,
Пісок могильний замітав.
Настане судний день розплати!
Ми відступали по землі,
Щоб місце дати, де лежати
Фашистам в чорній бугилі.
А ми знайдем шляхи додому,
Як птиця їх знаходить вік,
По яснім сонцю після грому,
По дзвону білоруських рік.
* * *
Муса Джаліль
Остання пісня
Скільки
не глянь — земля,
Світла і сонцелиця.
Тільки з замком важким
Темна моя в'язниця.
Вільно літає птах,
В небі високім тане.
Я ж на підлозі лежу,
Душать мене кайдани.
Квітка в росі тремтить,
В радості розцвітає.
Я ж у тюрмі зів'яв:
Дихання вже не стачає.
Як я люблю життя,
Ці золоті світання!
Тільки вмираю ж я.
Це пісня моя —
Остання!..
1943 р.
* * *
Аркадзь Кулешов
Берізка
Стоїть
у сріблястій кошулі
На тихому місці.
Німецькі злі кулі
Залишили слід на берізці.
Стріляли чужинці, але не убили, прокляті,
Стоїть вона, ніби дівчина на розстрілі-страті,
Не плач же, берізко, не лий свої сльози,
Красуне.
Над люстром ріки заплети свої коси,
Красуне.
Тебе не застрелили і не погнали в неволю,
Рости ж ти на радість і річці, і людям, і полю.
1944
р.
* * *
Мустай Карім
Україні
О
Україно! Знявся вітровій.
Вся в яблунях, пливе твоя долина.
Своїм теплом окопчик грієш мій,
Живу твоїм диханням, Україно!
О ні, не тиха українська ніч!
Пройшовши пекло вогняного валу,
Цвіт яблуні я пригорнув до пліч,
Щоб захистити від страшного шквалу.
Посипалися пелюстки ясні,
Майнули — білосніжні, як хустина.
Здалося: руку подала мені
В окопчик чорнобрива Катерина.
Нема зірок! Повітря крає свист!
Прозоре небо? НІ, воно незряче.
І на лице моє спадає лист —
Такий пекучий, мов сльоза гаряча.
Доволі сліз! Мене Урал послав
Оберегти від горя Катерину.
Біля Уфи я землю цілував,
Щоб визволити братню Україну!
Щоб яблуні схилялись у плодах
На перекопану траншею нашу.
Щоб Катря рвала яблука в садах,
Пригублюючи щастя повну чашу.
Тож бережи у серці пам'ять стріч.
Бо ми прийшли, коли була потреба,
Щоб — знову — тиха українська ніч,
Спокійні зорі і прозоре небо.
1943 р.
Ліна Костенко
Мій перший
вірш написаний в окопі
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро - водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря! -
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, -
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав - осипалась стіна.
Тут обелісків
ціла рота
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
* * *
Андрій Малишко
Не плачте, мамо, не треба...
Не плачте, мамо,
не треба,
вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.
I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє,
бач, голова.
Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi-
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.
Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней -
кривавий слiд по травi...
I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! -
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.
Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б'є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.
Дивляться зорi з неба,
немов
замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.
Не плачте, мамо, не треба,
i
ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає - б'є!
Катiв поведуть на страту,
на
нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!
1943 р.
* * *
Саломея Неріс
Лист
Вже
пирій пустив листочки,
Йде весна по краю.
А від тебе ні рядочка,
Милий, я не маю.
Простелю я слід сльозами,
Протопчу стежини.
На дорогах поміж нами
Причаїлись міни.
Крига плине в темні далі,
Все повите горем.
Линуть вісники печалі —
Вітерець та ворон.
Пророста пирій імлистий,
Сходять трави різні.
Гілка серця пустить листя
Тільки у Вітчизні.
1942
р.
Соловей не може не співати
Розтане
сніг — і зацвіте бузок,
І не співати соловей не може,
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.
Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть, ще живі тривоги.
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.
Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати,
З
има минула, знов бузок цвіте,
І соловей не може не співати.
1944
р.
* * *
Василь Симоненко
Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято –
Перемоги радісної день.
І встають у пам'яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо піднести.
І живуть у пам'яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
* * *
Максим Рильський
Моєму краєві
Чи
знаєш ти, о краю мій,
Що кожною сльозою
Ти випікаєш слід страшний,
Що в гроб візьму з собою?
Чи знаєш ти, о краю мій,
Що всі убиті діти
Волають у душі моїй:
Убивцям відплатити!
Чи знаєш ти, о краю мій,
Що тьма твоєї ночі
У день весняно-голубий
Мені кривавить очі?
Так хай же я згнию — цвісти
Тобі, мій рідний краю!
Чи чуєш ти, чи знаєш ти? —
І голос: чую! знаю!
1943 р.
* * *
Володимир Сосюра
Любіть Україну
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і
всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і
в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944 р.
|
