(8 01. 1935, с.
Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл. - 14.12 1963, м.Черкаси)
Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.
Український поет і журналіст, діяч українського руху опору
Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського
р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р.
Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом
1942—1952 pp. майбутній поет
навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах
Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952).
У 1952 р. закінчив із золотою
медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики
Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії
імені Василя Чумака (СІЧ).
У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним
кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.
1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до
аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка
«Тиша і грім».
У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної
станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась
з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.
Існують дані, що побиттів було кілька – після того, як Василь Симоненко із
Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця розстріляних НКВС на
Лук’янівському і Васильківському цвинтарях та у Биківні. Про жахливу знахідку
повідомили у міськраду, але замість слідства, усіх трьох почали переслідувати. Василя
Симоненка кілька разів жорстоко побили. Побиття спричинило смертельну
хворобу нирок.
14-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією,
від раку), похований у Черкасах.
У 1964р. вийшла
посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної
премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став
М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга
вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.
Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т.
Шевченка, у 1995 р.
