ПАМ'ЯТАЄМО МИНУЛЕ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО
Урок-реквієм для учнів 5 – 8 класів
присвячений Голодомору 1932 – 1933рр.
Автор розробки: Наталія Петрівна Дмитренко,
завідуюча бібліотекою ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4
м. Славутича Київської області
Мета заходу:
- поглибити знання учнів про голодомор 1932 – 1933рр;
- показати всю жорстокість, з якою винищували наш народ;
- виховати особисту стурбованість кожного за події тих років;
- навчити сприймати чужу біду, чужий біль, як свої власні;
- сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.
Обладнання:
- книжкова експозиція «Згадувати, щоб не повторилося»;
- плакат «Голодний рік – голодний вік»;
- тематична папка «Голодомор 1932 – 1933рр.»
- картотека «Голодомор»
- фоторепродукції;
- свічка;
- черствий хліб, вода, колоски;
- магнітофон.
ХІД УРОКУ:
(Лунають у запису церковні дзвони. Читається «Біла молитва братика» А. Листопад)
Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Та ж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?!
1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з най родючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?
Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села.
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть…
Сумують комини без диму.
А за городами,
за тином
Могили чорнії ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи
ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні
минають,
минають місяці. Село
Навік замовкло,
оніміло
І кропивою поросло.
1930 – 1932 роки були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-п’ятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали… Настав голод 1932 – 1933 років.
Їдуть, їдуть людомори
У червоних прапорах,
Забирають із комори
Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині,
Зерен запашні сліди,
Залишають Україні
Хліб з кропиви й лободи.
Світ виносять із халупи,
Що віками там горів,
І складають поміж трупи
Недовмерлих матерів.
Їдуть, їдуть без осмути,
Борошно везуть вочу
І співають, щоб не чути
З ями стогону й плачу.
(Д. Павличко)
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись врятуватися тисячі селян йшли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали.
Дороги, що вели до міста, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщент.
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання…
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає мов соломину
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку
Майте жалю до нас краплинку
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче
І стареча рука тремтить,
Сиве око, - сліпе, не зряче
Але , серце, його козаче
Б’ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі.
Немає слів
А над хатою – клекіт орлів,
А на вигоні – трупи чорні
Там, де саваном сніг білів.
(«Остання хлібина»)
За зиму 1932 – 1933 в селах з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили. Люди від голоду божеволіли, їли людей, їли власних дітей.
Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932 – 33 роках. Ще довго-довго, з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.
У селах навесні 1933 року почалося людоїдство.
Свідчення очевидців
(Купрієнко Микола Васильович , нар. 1930 р. в с. Верескуни Ічнянського району Чернігівської області.)
Інфекція
Зайшов у село хлопець років 14 – 15, дуже слабкий. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходила. От керуючий радгоспом наказує своєму робітникові Шабіті:
- Одвези єту інфекцію за село і там закапай – за це одержиш пайку хлєба .
Шабіта радий старатися. Кинув хлопця на віз, та й повіз. А в хлопця очі відкриті і плачуть. Шабіта мерщіше його в яму перекидає, давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі, а далі ... Отак живцем дитину й закопали .
А наступного дня до нас з сусіднього села один дядько прийшов, як травинка сухий та чорний. Поленков і питается:
-Єта інфекція пшеницю рвала
Прихвосні кажуть:
-Не рвав, але полем ішов і плямкав.
«Значіть рвала, ведіте ево за село дайте йому пшениці». Так вони того чоловіка побили і в яму кинули, до ранку він і дійшов. В селі керуючого радгоспом «інфекцією» прозивали і всі дуже боялися його. Не одного заживо він закопав …
За селом в тій ямі спочили мої баба з дідом, тато, двійко сестер… А мама померли, коли на світ народився братик . Два дні хлопчик з голоду покричав та й стих… З родини лишився я один …
Кирилюк Ганна Григорівна, нар. 1927 р. в с. Тимофіївка Херсонської області.
«Я тебе не виню, Ганнусю…»
Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматочок сала.
Шпирхун, так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю і сала ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику». Він маму дуже побив ногами, люто лаявся ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали – я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі та й каже: «В останній раз дивіться на нашу корову», - та й заплакала…
І спустіла хатонька наша , стало в ній сумно та голодно, як в труні. Ми голодні нишпорили по хаті – шукали хоч сухарик, знайшли кілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім – нічого…
Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після того, як її шпирхун побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком вдвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг… З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб – запихаю у рот, а мій братик все дививсь на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню». Мій братик помер… а я жива.
Більчкенко Ганна Іванівна, нар. 1923 р. в с. Чопилки Київської області.
«Чоловік чи молодиця, як одне – щасливі лиця…»
…Підбиралася смерть у нашу сім’ю. Першої не стало сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була і тихо вмерла.
Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай». Не діждалася. Лежала Надя на столі, а я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та промовляла: «Відмучилась, моя доня, засвітилась на небі зірочкою, відкривалась». Батько глянув на мене та й питає: «Що, Ганю, хоч на уроки загадують вчити?» Я бачу, що не до ладу питання, але ж батько питає – відповідати треба. Саме вірш задали на пам’ять вивчити:
У колгоспі – добре жить –
Є що їсти, є що пить,
Чоловік чи молодиця,
Як одне – щасливі лиця.
Й стала мама на мене кричати, щоб я перестала той вірш читати, батько вхопився за голову, аж завив стражденне… У балачці з селянами якось батько сказав, що коли він у куркулів наймитував, заробляв хліба на всю зиму, а в колгоспі з голоду помирає: на другий день приїхало НКВС і забрало батька. Через місяць потому з голоду померла мама, і я зосталась одна.
І зробилося таке зі мною, що настрій став гарний, і навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в ту хату дядько, що підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива, а мені чомусь ліньки казати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли… Їдемо, а на зустріч підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили… другий дядько й каже: «А воно ще живе», - це по мене. А «мій» дядько й каже: «Поки довезу – дійде». А був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала померти.
У другий клас я прийшла в школу, а з 42 учнів лишилось шість школяриків. Їсти хотілося весь час. Лягали спати, а воно й не спалося. Діти запитували одне в одного: «Хай кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?» Голодними лягали, голодними й уставали.
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола і уста,
І росою вмиватиме очі.
(Д. Павличко)
| 
